Скубко. А кот­рий же їй, примєру, год?

Семен. Вісімнад­ця­тий.

Скубко. Што ж, дівчон­ка як­раз у по­ре. Уже за­кон­ний срок пе­рес­ко­чи­ла!…

Кугут. Та вже якось во­но бу­де, якось-то гос­подь нам до­по­мо­же…

Скубко. Знаєте, як то ка­жуть: "Що бу­ло, то ба­чи­ли, а що бу­де, то по­видимо". Умієм за­го­во­рить зу­би, і всьо бу­деть ка­ку­рат!

Кугут. Ну, то ходім, по­ра! Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!

Старости пішли в ха­ту Одар­чи­ну.

Семен. Хай вам гос­подь ми­ло­серд­ний по­ма­гає! (Сіда на ка­мені). І чо­го во­но на ву­лиці так ти­хо: ні го­мо­ну, ні співів не чуть. Хоч би що-не­будь глас по­да­ло. Ти­хо, всю­ди ти­хо! (За­ду­мався). Хоч би Іван на цей раз тра­пив­ся, він би роз­ва­жив мою ту­гу. Прав­ду, ма­буть, ка­жуть, що, перш чим оже­ни­тись, тре­ба тричі за­жу­ри­тись… Якісь сумні дум­ки роєм обсіда­ють го­ло­ву, і од­на дру­гу же­не і роз­би­ває, мов хви­ля хви­лю!… Од­на дум­ка не лізе мені з го­ло­ви: з яко­го по­би­ту Одар­ка по­зав­чо­ра, на ве­чор­ни­цях, як ска­зав я їй, що приш­лю у неділю за руш­ни­ка­ми, ніби зля­ка­лась і зат­ремтіла, а потім якось чуд­но спи­та­ла: "А чи бу­де­мо ж ми щас­ливі?" Далі щось та­ке на­тяк­ну­ла про Ми­ки­ту, ніби боїться йо­го… Став я її до­пи­ту­вать: хіба, мо­же, ка­жу, Ми­ки­та пох­ва­ляв­ся? Во­на за­мовк­ла й за­мовк­ла, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. З то­го ча­су я сер­ця сво­го не зас­по­кою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, не­за­ба­ром, усе, чим я жив, усе, що ме­не тіши­ло на світі і що ке­ру­ва­ло моєю тяж­кою пра­цею, одіймуть у ме­не навіки… Мов ви­хор на­ле­тить, зоп­сує і пол­ама моє щас­тя…

Іван (ти­хо). За­ду­мав­ся… Чи не на­ля­ка­ти мені йо­го? Мо­же, зве­се­лю…

Семен. Не­на­че хто ба­ла­ка?

Іван (ти­хо). По­чув! (По­чи­на гар­ча­ти як со­ба­ки).

Семен (приг­ля­дається). Щось не­на­че ле­жить?

(Іван гав­ка.)

Собака, чи що?

(Іван няв­чить по-ко­ша­чи.)

Що во­но та­ке?

(Іван співа півнем.)

Справді, чи не відьма?

Іван (хут­ко ки­дається до нього і ба­ла­ка не своїм го­ло­сом). Здо­ров будь, ко­за­че!

Семен. Це ти, Іва­не?

Іван (своїм го­ло­сом). А то ж який біс! А ку­ди це ти на­ла­го­див­ся?

Семен (усміхнув­ся). Хіба ж від те­бе ви­хо­ваєшся? Од­на­че спа­сибі, що ти прий­шов, а то я тро­хи не здурів; та­ка ме­не ту­га взя­ла.

Іван. Чорт батька зна, чо­го жу­риться? Ка­жуть же, що ко­му хвор­ту­на слу­же, то він ще й хвор­ту­ну лає. Дівка йо­го лю­бить, що й душі не чує, а йо­го бе­ре ту­га! Чу­дасія, та й годі.

Семен. Та ба­ба Одар­чи­на щось мо­ро­чить!

Іван. Ска­за­но, ста­ра! Тре­ба ж по­ка­зать, що в ній вся си­ла. А мо­же, боїться, щоб чо­го не наш­ко­див Ми­ки­тин батько?

Семен. То-то-бо й є! Щось і Одар­ка ніби не та ста­ла!

Іван. Го­во­ри! Одар­ка ба­би не пос­лу­ха; не так во­на те­бе лю­бить, щоб пос­лу­ха­ла ба­би­них вит­ре­беньок, тільки…

Скубко (на по­розі). Семй­он, гов! А йди сю­ди!

Іван. Бач, он вже й гу­ка­ють те­бе. А що, тьохну­ло сер­денько? Іди ж, іди! Там вже Одар­ка виг­ля­дає те­бе з хуст­кою.

Семен (ве­се­ло). При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня - ти ж у ме­не й за бо­яри­на бу­деш! Та клич усіх хлопців.

Іван. А я ду­мав, що ти за бо­яри­на пок­ли­чеш яко­го-не­будь ду­ку…

Семен. От ще що ви­га­дав! Ми ж з то­бою не чужі: пам'ятаєш, як ко­лись хрес­та­ми поміня­лись?

Іван. Я пам'ятаю, аби ти не за­був!

Семен. При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня! Та збігай за од­ним за­хо­дом і за му­зи­ка­ми. (Пішов).

Іван ди­виться йо­му вслід.

Іван (один). Чуд­ний па­ру­бок: дівка без міри йо­го лю­бить, а йо­го бе­ре ту­га!… Ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла, то бу­ла б у ме­не й со­роч­ка ви­ши­ва­на, і стьожка шов­ко­ва, а то яка у ме­не стьожка? Тільки сла­ва, що стьожка: мо­туз­ка, а не стьожка! Ех, чор­ти йо­го батька знає, здається, і ро­биш гірко, і їси усе ж та­ки не со­лод­ко! (Мах­нув ру­кою). Ех, тан­цюй, ли­хо, смійтесь, злидні! (Співа і тан­цює).

(Пішов).