Христя і Ма­ру­ся.

Маруся і Хрис­тя (йду­чи до кри­ниці з відра­ми на пле­чах, співа­ють):

Христя (на­би­рає во­ду). Чи бу­де ж то Одар­ка кли­ка­ти на сва­тан­ня?

Маруся (теж пе­ре­хи­ляється у кри­ни­цю). А хто її зна? Ні, ти ось що ска­жи; що бу­де, як Ми­ки­та довідається про це сва­тан­ня?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Ми­ки­та тільки так собі ко­вер­зує!…

Маруся. Ой ні, не ка­жи цього, бо знаю я доб­ре Ми­ки­ту!… (Озир­ну­лась навк­ру­ги). Чи ти знаєш, що він ще по­зав­чо­ра пішов у Хвес­ту­но­ву до яко­гось вор­са як-би­та?

Христя. Ой ли­шенько… Еге!… Що ж той во­рож­бит зро­бе?

Маруся. Що? Пе­ре­ки­не Се­ме­на вов­ку­ла­кою, а тоді й ро­би, що хо­чеш… Я вже шеп­ну­ла про це Одарці, так во­на гос­по­ди як пла­ка­ла!

Христя. Сер­деш­на! Чу­ла й я, сест­рич­ко, що є такі во­рож­би­ти… Хай бог бо­ро­нить!… Ад­же он роз­ка­зу­ють, що по­за­торік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремст­ву­вав на яко­гось па­руб­ка… Ото той па­ру­бок пос­ва­тав­ся, а далі й звінчав­ся… Тільки що, ка­же, вий­шли во­ни з церк­ви, аж йо­го мо­ло­да за­раз і пе­ре­ки­ну­лась у зо­зу­лю, ви­летіла на то­по­лю та й по­ча­ла ку­ва­ти; а він пе­ре­ки­нув­ся у со­ба­ку та й побіг, гав­ка­ючи, упо­довж се­ла, і відтоді й чут­ки про них не­ма… Ох, бо­ро­ни, бо­же! Про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Маруся. Хо­ди здо­ро­ва! Гос­по­ди, як то чуд­но у світі діється, що, ко­го щи­ро ко­хаєш,- од­вер­тається від те­бе та ще й кеп­кує, зне­ва­жає; ко­го ж не­на­ви­диш, ди­виться на йо­го не хотіла б - у вічі лізе!… Ох, Ми­ки­то, зав'язав ти мені світ, от­руїв ти мою ду­шу!… За те ж те­пер і сам ка­раєшся! Ну­диш світом за Одар­кою, а во­на й ди­ви­тись не хо­че на те­бе!… І чо­го він до неї лип­не? Див­но! Чи зро­зуміє ж во­на йо­го речі, йо­го пог­ляд, йо­го ду­шу?… (Співа).

Іван і Ма­ру­ся.

Іван (ви­хо­дить від се­ла). Чи то ти тут, Ма­ру­се, співа­ла? Ди­ви! А я йду собі та й ду­маю: пев­но, со­ло­вей!

Маруся. Тобі б тільки насміха­тись… От щас­тя дівці!…

Іван. Щас­тя - як тряс­ця, ко­го на­па­де, не схо­ро по­ки­не! Якій же то дівці?

Маруся. А вже без ля­ха не обійдеться, як хтось-то довідається!

Іван. Про ко­го це ти ка­жеш?

Маруся. Знаєш про ко­го!… Щось бу­де, а чо­гось не ста­не…

Іван. Дур­ни­ця! Хіба ти що чу­ла про…

Маруся. Що вже я ву­хом чу­ла, то­го у ме­не з язи­ка не вхо­пиш!

Іван (за­зи­ра їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, ку­ди про­пав Ми­ки­та?…

Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Ми­ки­та що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…

Іван. Та так, ніби сво­як з лівої що­ки.

Маруся. Ти вже поч­неш чорт батька зна що ви­га­ду­вать та при­ту­лять гор­ба­то­го до стіни! Про­щай! (Пішла).

Іван. Ідіть здо­ро­венькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нут­ру, що Одар­ка перш її йде заміж. Ма­буть, ці підстар­ку­ваті дівча­та скрізь од­на­кові, що дівку, кот­ра йде раніш їх заміж, у ложці во­ди вто­пи­ли б!… Що ж це Ми­ки­ти ніде не вид­ко? Ще як по­зав­чо­ра ба­чив я йо­го уранці в шин­ку, та й досі! Та­кий по­ну­рий був та сер­ди­тий, все пив горілку… О, зав­зя­тий, бісів па­ру­бок! Од­на­че Ма­ру­ся, ма­буть, щось знає… Тре­ба сьогодні бу­ти нас­то­рожі. Стри­вай, а це що? (При­див­ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Се­мен з ста­рос­та­ми! А хто ж то за ста­ростів? Бач: пи­сар Скуб­ко та ста­рий Ку­гут! Ану, за­хо­ва­юсь та пос­лу­хаю, що во­ни ка­за­ти­муть: мо­же, це й мені на старість зна­до­биться! (Хо­вається за жо­ло­бом).

Семен, пи­сар Скуб­ко і Ку­гут.

Кугут. Ти ж, Се­ме­не, зос­та­неш­ся над­ворі, а ми піде­мо в ха­ту, бо так за­кон ве­лить; а там вже, як­що той… то й те­бе пок­ли­че­мо… Я пак і за­був спи­тать, як ти з дівкою, що во­на?… Бо тре­ба знать, з чо­го роз­мо­ву по­чать…

Скубко. Да, обя­за­тельно!

Семен. Во­на сог­лас­на!… Тільки ба­ба її не­на­че тро­хи… Ка­же, що Одар­ка ще мо­ло­да.
– "Не­хай,- ка­же,- по­гу­ля…"