ВИХІД VІІ

Фатима

Навіщо ті ключі тобі здались?

Невже це ти і справді так боїшся

Беззбройного в неволі чоловіка

Із жінкою? Та чим вони страшні?

Аміна

(мовчить який час)

Чи справді я боюсь? Еге, боюсь:

Це ж добич та, що так її бажала!

Вона мені тепер є найдорожча

За все життя моє. А ні, не так:

У ній тепер усе моє життя.

Фатима

Що ж хочеш ти оце робити з ними?

Аміна

Робити що?.. Не думала про те.

Помщусь! А як - іще того не знаю,

Бо думала я досі про одно:

Щоб не втекли вони, щоб їх піймати,-

Тепер же час і помсту їм добрать…

А як,- скажи,- ти думаєш, Фатимо,

Як покара його за це баша?

Фатима

Та голову, чи що, йому зотнуть,

Чи геть йому повипікають очі:

Звичайно так бува рабам таким,

Що думали втекти. Це ще без тебе

У нас було... Тоді один тікав,

Дак випекли йому залізом очі

Розпеченим... А він, лихий, почав

Ганьбити так та ганити пророка,

То голову йому баша звелів

Одтяти геть... А одного на палю

Посаджено було,- дак давно той

Усе кричав...

Аміна

Ой страшно, Боже правий!..

(Мовчить.)

Ні, ні! Того він заробив і хай

Зазнає він!.. Мені він присягавсь

І зрадив він... додому утікав…

А що, коли б і справді пощастило?

Вернувся б він до рідної землі

І був би там щасливий... А скажи:

Так не було тобі, щоб поривало

Вернутися в свою країну?

Фатима

Ні!

Який же край мені за цей рідніший?

Я тут зросла і прожила ввесь вік,-

Про інше все уже давно забула.

Аміна

То правда: ти хотіти не могла…

А от йому - схотілось... Що це я?

Я не про це,- про помсту думать мушу.

Що ж думати? Ой Боже мій, горить

Душа моя!., сама уже не знаю,

Що мушу я робити... що почати...

Побачити його ще хочу я…

Щось думала я ще... Ой, Боже мій!

Навіщо він мене покинув, зрадив?!.

Навіщо він не пожалів мене?!.

(Ридаючи, схиляється на груди Фатимі.)

Завіса

П'ЯТА ДІЯ

Похмура тюрма. Вгорі малесеньке віконце з ґратками. Праворуч у кутку якась примостка.

 ВИХІД І

Ліворуч, назад сцени, сплять Невільники, лежачи долі. Праворуч, на примостці, сидять Дмитро, Олена й дід Панас.

Панас

Минає ніч. Держать нас у тюрмі,

А голови іще на в'язок цілі.

А нахвалявсь догляда, що утнуть

Нам їх кати... а декому по оку

Геть випечуть... Оттако утекли!..

Воно б дарма, якби тебе, Оленко,

Тут не було... А все ж ти не сумуй:

Всім тільки раз, дитино, умирати!..

А може, ще пошле нам щастя Бог,

Що і живі зостанемось: без Його

На світі цім не робиться ніщо.

Олена

Ні, годі вже! Немає вороття!..

І я мою дитину любу, сина

Ніколи вже на руки не візьму,

Не пригорну маленького до лона,

Цілуючи!.. Ой, Боже-світе мій!..

Якби сама я тільки умирала,

То легше б це... Тепер же сталось так,

Що я його (на Дмитра) моє кохання й щастя,

І вас усіх до смерті довела:

Я б не прийшла, то не було б нічого.

Панас

Оттак скажи!.. Однак тікали б ми,

То все одно того б ми не минули...

Дмитро

Це винен я: якби я не грішив,-

Не так воно тоді б усе складалось…

Простіть мене!.. А ти мене найбільше,

Єдиная, прости, що я збавляю

Тебе життя!

Олена

О, Боже правий мій!

Я ж смерть тобі з собою принесла!..

Дмитро

Як згадую, де був я і куди

Я міг зайти і чим я міг зробитись,-

Горить моє обличчя з сорома!

Ні, краще смерть, аніж таке життя!

А ти мене від його врятувала