Шрифт:
– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, - показувала йому Галя.
– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори - свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?
Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.
– О, жити тут славно!
– А до мiста чи ви частенько ходите?
– спитав козак.
– Щодня ходжу.
– Щодня? На роботу, чи що?
– Еге, на поденщину.
– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?
I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:
– О, добра робота!
– А чи рiд у вас є в мiстi?
– питавсь козак-любознайка.
– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.
– I самi живете тутоньки?
– Сама живу.
Здається, так уже трошечки вони розмовляли, і трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.
– Прощавайте!
– промовив козак.
– Прощавайте!
– промовила Галя.
I пiшов козак шляхом у мiсто.
А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.
Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано - вона проспала ранкову зорю - от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…
Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!
Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.
– Хоч ляж та й вмирай!
– каже ця молодиця, як вони узялися полоти.
– О, що це ви говорите, любочко!
– покрикнула Галя.
– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!
I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати - суха, блiда, змождена.
– Нi, нi!
– каже Галя, - ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!
– Що ж буде? Випаде?
– перехопила молодиця.
– Нiчого, окрiм бiди та лиха!
– Ой, нi-нi!
– покрикнула Галя, - усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…
I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.
– Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком!
– промовила молодиця.
– Чого-чого не бува!
– защебетала знову Галя.
– Усе вилучається! Усе може бути!
I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: "Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, - навiть рученьки пiдставлю, не боюся!"
А молодиця промовила:
– Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!
I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй "добрий вечiр", Галя на одвiт йому ледве вимовила свого "доброго вечора".
На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ - красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.
Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов - загледiв луку, Днiпро, - схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, - i бачить - хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, - слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко…