Удова слу­ха, ча­соч­ком са­ма що-не­будь про­мо­вить про ба­че­не, про чу­те. При­хо­ди­ли до своєї хат­ки до­до­му. Свiт­ла во­ни нi­ко­ли не свi­ти­ли - мi­сяць та зо­рi ся­ли їм за­мiсть свi­т­ла. По тру­дах днев­них не га­разд час­тенько сон по­коїв їх. Най­гiрш удо­ву му­чи­ло без­сон­ня - во­на бра­ла­ся пла­ка­ти яки­­мись скуд­ни­ми, ста­ре­чи­ми слiзьми, що вiд них, здавалос­я, ро­зiр­веться її пок­ру­ше­не ста­ре сер­це. Га­ля об­нi­ма­ла її, й обой­ко во­ни го­во­ри­ли й ба­ла­ка­ли, й обой­ко смутилися­, й обой­ко спо­дi­ва­ли­ся на кра­щiї ча­си, по­ки аж удо­ва бу­ла втi­ше­на й по­чи­на­ла за­си­па­ти, а Га­лин сон роз­гу­лю­вавсь i ми­слоньки по­чи­на­ли блу­ка­ти i роїти­ся ко­ло всього до­брого та од­ра­дiс­но­го впе­ред се­бе да­ле­ко-да­ле­ко… Бра­ти вбачил­ися з яки­мись ся­ющи­ми об­лич­чя­ми, у яко­мусь ви­блиску, й усе ок­ру­ги теж ся­ло й бли­ща­ло. Жи­ли во­ни, жи­ли, по­ки до­жили до то­го ча­су, що удо­ва за­не­ду­жа­ла й зва­лилася.

Отодi ж бо при­го­донька ста­ла­ся: i ро­би­ти тре­ба, i незду­жую не мож­на са­му по­ки­ну­ти. То­дi ж бо Га­ля по­ка­за­ла, що за пруд­кi в неї нi­жеч­ки. Во­на най­ма­ла­ся за най­ма­лi­шу пла­ту з та­кою умо­вою, щоб од­вi­ду­ва­ти нез­ду­жую ма­тiр, та три­­чi або й бiльш на день при­бi­га­ла до хат­ки й повертала­ся ­знов у мiс­то. Та що да­лi, то удо­ва ро­би­ла­ся кво­лiй, сла­бiй, i Га­ля вже не вiд­хо­ди­ла вiд неї.

Нездужа ле­жа­ла ти­хенько, без­мов­ненько, усе сли­ве зату­ливши вi­чi, i по­хо­ди­ло, на­че во­на од­по­чи­ва­ла по тяж­кiй тя­ж­кiй уто­мi й пра­цi.

Одного ра­зу во­на пи­тає:

–  Галю! Що теє - чи Днiп­ро шу­мить?

–  Нi, ма­мо, Днiп­ро не шу­мить: зи­ма - Днiп­ро пiд льодом.

–  Галю, де­ре­ва ше­лес­тять?

–  Нi, ма­мо, зи­ма - де­ре­ва в iнеї.

А то­дi са­ме зи­ма бу­ла, бi­ла, лю­та, крiп­ка зи­ма.

Довгенько ле­жа­ла нез­ду­жа, не вiд­ми­ка­ючи очей й не мов­ля­чи сло­ва, та усе бi­лi­ла, та усе сла­бi­ла. I лед­ве чут­но знов пос­пи­та­ла:

–  Галю, Днiп­ро ж бо не шу­мить - я не чую… шу­мить чи нi?

–  Нi, ма­мо.

–  Так це де­ре­ва ше­лес­тять?

–  Нi, ма­мо.

Удова пiд­нес­ла­ся, на­че в си­лу ввiб­ра­ла­ся.

–  Галю, я чую, я чую! Вiд­чи­няй ху­тенько две­рi! Стрi­чай ху­т­ко! Ось во­ни!
– та й ра­зом, стра­тив­ши ос­тан­ню мiць, упа­ла удо­ва й очi за­ту­ли­ла. При­па­да­ла до неї Га­ля й кли­ка­ла, та во­на не вiдк­лик­ну­ла­ся й очi її вже на­вi­ки скле­пи­ли­ся.

Добрi лю­ди якось до­по­мог­ли Га­лi по­хо­ва­ти ма­тiр, i ста­ла Га­ля жи­ти са­ма од­на, са­мот­ненька у своїй хат­цi на зе­ле­нiй лу­цi.

Прожила Га­ля та­кеньки цi­лу зи­му хо­лод­ную, си­дя­чи ве­чорами пiд ско­ся­ним вi­ко­неч­ком, див­ля­чись на лу­ку у снi­го­вiй пе­ле­нi, бi­лiй та гла­денькiй, без шля­хiв, без слi­дiв ок­ру­ги, ок­рiм тiєї стеж­ки, що по­по­хо­ди­ла са­ма Га­ля, хо­дя­чи на ро­бо­ту.

Часом Га­ля зас­пi­ває пi­сеньку яку-не­будь, що пе­рей­ня­ла, роб­ля­чи з iн­ши­ми ве­се­ли­ми дiв­ча­та­ми вку­пi. Зас­пi­ває Га­ля пi­сеньку й дов­генько спi­ває, пiд­пер­ши втом­ле­ною ручень­кою свою са­мот­неньку го­лi­воньку. Ча­сом їй зда­ва­ло­ся, що от хтось за­зир­нув у її вi­кон­це, от-от хтось про­бiг ми­мо, от-от хтось стук­нув, - се або мi­сяць ви­ри­на з обо­ло­ка, або вi­ль­ний вi­тер про­не­сеться лу­кою, або мо­роз уда­рить. I Га­ля по­ча­ла до­жи­да­ти са­мот­нi­ми ве­чо­ра­ми, ко­ли мi­сяць за­зи­р­не у вi­кон­це, вi­тер про­бi­жить ми­мо хат­ки або мо­роз по­стукає, i звик­ла до­жи­да­ти сеє й прий­ма­ти, на­че гос­тей до­рогих та лю­бих.

I та­кеньки про­ми­ну­ла уся зи­ма, а за зи­мою вес­на прий­шла теп­лая, свi­жая, квi­ту­ща… Лу­ка за­зе­ле­нi­ла, гру­ша з зло­м­ле­ною вер­хо­ви­ною бi­ля хат­ки вбра­ла­ся у лист­ву й по­чала ти­хенько ше­лес­тi­ти ран­ка­ми, як ран­ко­вий вiт­рець по­вi­вав, i за­шу­мiв гай по го­рах ок­ру­ги, i за­си­нiвсь, і розли­всь Днiп­ро й да­ле­ко за­то­чивсь у лу­ку роз­лив­ним за­то­ком, i на­ле­тi­ли пта­хи з теп­лих країн, зас­пi­ва­ли й за­ще­бе­та­ли.

Одного ве­чо­ра ве­сiннього си­дi­ла со­бi Га­ля ко­ло вiконеч­ка­ у своїй хат­цi й спi­ва­ла. Во­на бу­ла ра­денька, що вес­на на­стала теп­ла з квiт­ка­ми та з па­ху­чи­ми зiл­ля­ми, i для то­го во­на го­лос­нiш i ве­се­лiш то­го ве­чо­ра спi­ва­ла. Ко­ли ра­зом щось ми­го­ну­ло про­ти вi­кон­ця; Га­ля гля­ну­ла на не­бо-на не­бi мрi­ли зо­рi лед­венько, - знов щось ми­го­ну­ло та й заступи­ло­ вже вi­кон­це. Га­ля по­ба­чи­ла чо­ло­вi­ка, стре­пе­ну­ла­ся, зля­калася i ди­ви­ла­ся на йо­го цi­ли­ми очи­ма.

Проти неї сто­яв мо­ло­дий i хо­ро­ший ко­зак. Сто­яв i пи­тав:

–  Дiвчино, чи тiєю до­рiж­кою у мiс­то зiй­ти?

–  Тiєю са­мою, - одка­за­ла Га­ля йо­му.

–  I доб­ре!
– про­мо­вив ко­зак.

Так хоч бу­ло "доб­ре", од­нак же вiн ще сто­яв пiд Га­ли­ним вi­ко­неч­ком i то на неї за­див­лявсь, то знов у ха­тин­ку зази­рав. Га­лин пе­ре­ляк ми­нув, та сер­денько би­ло­ся вiд ди­ву та вiд нес­по­дi­ва­но­го, не­га­да­но­го то­го…

–  I я прос­то-та­ки цiєю стеж­кою пот­рап­лю до мiс­та?
– спи­тав знов ко­зак, пос­то­яв­ши.

–  Просто втра­пи­те.

Розпитавсь ко­зак i про те, що прос­то втра­пить у мiс­то, а все ще йо­го но­ги не нес­ли вiд Га­ли­по­го вi­кон­ця.

–  Чи не бу­де ва­ша лас­ка да­ти ме­нi во­дич­ки iс­пи­ти?
– по­прохав ко­зак.

–  Зараз, - од­ка­зує Га­ля й за­раз да­ла йо­му во­дич­ки у вiко­не­чко.

Козак iс­пив во­дич­ки.

–  Спасибi, дiв­чи­но, - ка­же, - яка во­да слав­на! Це з Днiпра бе­ре­те?

–  Нi, з кри­ни­цi.

–  А де ж тут у вас кри­ни­ця?

I ко­зак по­чав ог­ля­да­ти­ся та ози­ра­ти­ся у ве­чiр­нiй млi та ви­шу­ку­ва­ти кри­ни­цю.