Середнiй брат, що, зда­ва­ло­ся, спав, ра­зом пiд­нiс го­ло­ву й про­мо­вив: "Чи не по­ра?"

Усi ог­ля­ну­ли­ся, i два го­ло­си йо­му од­ка­за­ли:

–  Ще не по­ра! Ще ра­но!

Середнiй брат змовк i знов од­вер­нув­ся до стiн­ки, знов на­че зас­нув.

Рожевий ве­чiр роз­го­рявсь та роз­го­рявсь пло­ме­нис­тiй, - по­тiм по­чав тем­нi­ти та тем­нi­ти; мi­сяць ви­рi­зу­вав­ся з-за го­ри вер­ха, й заб­лис­ко­тi­ли зо­рi на не­бi.

–  Пора, - ка­же стар­ший брат i ус­тає.

В один мет усi во­ни бу­ли на хо­дi: пе­че­ра спус­тi­ла. Пруд­ко, швид­ко про­би­ра­ючи­ся по шпи­лях, по ска­лах, бра­ти зни­к­ли за ни­ми.

Їдуть ко­зак з ко­зач­кою до­до­му. О, ве­се­ла, ве­се­ла до­рi­же­нька! Де гля­ну­ти-усе цвi­те й пах­не, про що зду­ма­ти - усе лю­бо, та ми­ло, та яс­но!..

Як те­пер усе доб­ре: i зга­ду­вать ко­лиш­нi на­пас­тi й ли­хо, i за­бiг­ти мис­лонькою упе­ред, у приш­лiсть од­ра­дiс­ну! Роз­мо­вляли во­ни про те, як жи­ти­муть уку­пi, як господарюва­тимуть ра­зом.

–  Будемо жи­ти са­мi двой­ко, - ка­же ко­зач­ка, - ад­же ж у нас нi­ко­го не­ма!

I двi па­роньки най­щас­лив­ших очей iзг­ля­ну­ли­ся iз со­бою. Ко­ли ра­зом щось бо­лем кольну­ло на­че у сер­це ко­зач­ку - во­на змi­ни­ла­ся на ли­цi й про­мо­ви­ла:

–  А де мої бра­ти те­пер? Де бра­ти? Чи жи­венькi?.. Та сльо­зи й по­бiг­ли по її щас­ли­во­му ли­ченьку. Те­пер бу­ло вже до ко­го при­гор­ну­ти­ся, до ко­го го­лiв­кою при­пас­ти. I, напла­кавшися рев­ни­ми сльоза­ми, ко­зач­ка пiд­нес­ла го­лiв­ку i знов про­мо­ви­ла:

–  Нiколи ще я їх так доб­ре не оп­ла­ка­ла, як те­пер-то їх бог ми­лує, Ми­хай­ло ко­ха­ний, га? спи­та­ла во­на й до­жи­да­ла ко­закового од­вi­ту.
– Як їх бог ми­лує.

Почалася в їх то­дi мо­ва про бра­тiв, i уся­кi здан­ня. поми­сли й на­дiї уся­кi пев­нi уяви­ли­ся… I в приш­лос­тi пал­кая ко­зачка по­ла­ди­ла й по­го­ди­ла усе так, як ба­жа­ло­ся її ду­ше­нь­цi, як жа­да­ло­ся її сер­деч­ку. А ко­зак на все сог­лас­нии

У гаю во­ни нев­важ­ли­ве їха­ли шля­хом, не див­ля­чись ок­ру­ги, по­ки аж їх не пов­ра­зи­ло, що десь поб­ли­зу шу­мить мли­но­ве ко­ле­со, ог­ля­ну­ли­ся во­ни й зо­ба­чи­ли тем­нi гаї з усiх бо­кiв, со­неч­ко, що за їх за­хо­ди­ло, i уп­ра­во який­сь хуто­рець.

–  Та ми се з шля­ху зблу­ди­ли­ся, Га­лю!
– ка­же ко­зак всмiха­ю­чись.
– От то­бi маєш! Ди­вись пiс­ля то­го в яс­нiї оче­ня­та так i до­ро­гу прог­ле­дiш!…

Яснiї оче­ня­та од­ка­за­ли йо­му та­ким пог­ля­дом, що вiн зно­ву за­був про до­ро­гу.

–  А он до­ро­га по­пе­ре­ду, ка­же Га­ля, по­ка­зу­ючи впе­ред.

Упередi ле­жав шлях узенький, ма­ло їждже­ний, та­кий са­мий, на який во­ни з'їха­ли, по­па­ли, са­мi не зна­ли ко­ли й як.

–  Шлях є та ку­дою вiн про­во­дить?
– ка­же ко­зак.
– Тре­ба пi­д'їха­ти до ху­тор­ця й пос­пи­та­тись.

I ко­зак, вiд­рi­ка­ючись на­пе­ред ди­ви­ти­ся в яс­нiї оче­ня­та, звер­нув во­лiв до ху­тор­ця.

Се був ма­ленький вбо­генький ху­то­рець. Усю­ди, де тiль­ки мож­на по зем­лi, за­рiс вiн чер­во­ним ма­ком пломени­стим; мак пос­пiль вкрив го­ро­ди ко­ло кож­нi­сiнької хат­ки сноп­чи­ка­ми та жмут­ка­ми рiс при до­ро­зi; то за­би­равсь на да­шок од­ною квiт­кою пиш­ною, то цi­лою сi­мей­кою то на­че га­бою вни­зу­вав ок­ру­ги да­шок, пе­ре­ри­ва­ючись Де-не-де як пор­ва­не ко­ра­ло­ве на­мис­то, i зда­ле­ка вбо­генький ху­то­рець ви­яв­лявсь, не­на­че па­лав у нес­па­ли­мо­му ог­нi

–  О, який мак!
– пок­рик­ну­ла Га­ля.
– Що ж за пиш­нiї ма­ки! Я со­бi на­сiю та­ко­го!

Пiд'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрi­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках i пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

–  Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма.
– од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

–  А якi ж ко­ло вас се­ла?
– спи­тав­ся ко­зак.

–  Хрумово, Iванько­во, Кри­ву­ши­но…

–  А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

–  О, да­ле­ченько. Лi­чать чо­ло­вi­ки бiльш як со­рок верст­вiв.

–  А як ту­ди проїха­ти?

–  Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тiм… Та тiльки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

–  Чому?

–  Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер i рi­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо!
– спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лiв, - ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбiйн­икiв…

Та ди­ти­на, ма­буть, бу­ла смi­ло­го, од­важ­но­го, ко­зацько­го ро­ду, - во­на, тiльки по­чув­ши сеє, зас­мi­яла­ся i вхо­пи­ла во­ла за ро­ги.