I хоч ко­зак не до­дав, що вiн ра­денький, що пi­дiй­шов до вi­ко­неч­ка, тiльки сеє i без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн опо­вiс­тив, що вiн теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що вiн ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут вiн спи­тав, як зо­вуть дiв­чи­ну, i дiвчи­на йо­му ка­же "Га­лею"), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там двi церк­ви в них, ха­ти усе слав­нiї, усп­лiш упос­пiль са­ди; се­ло на го­рi, а по­пiд го­рою той са­мий Днiп­ро шу­мить, що й по­пiд Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шiї, дiв­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й пiз­ненько во­ни розсталис­я. I Га­ля не зас­ну­ла цiєї но­чi, а про­си­дi­ла до ран­ку пiд вi­конечком, i так їй iст­ненько, на­че у снi сни­ло­ся ве­ли­ке бi­леє се­ло на го­рi, у зе­ле­них са­дах, двi церк­ви ви­со­кi з золотим­и хрес­та­ми, си­нiй Днiп­ро по­пiд го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на нi­ко­ли ще не стрi­ча­ла; дiв­ча­та та­кi че­пур­нiї та лю­бiї, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. I на­че ве­сiн­нiй, ти­хий, па­ху­чий ве­чiр i да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му, - хоч жи­ве, - i нi­чо­го не чут­но бу­ло нi­де­нi­де, ок­рiм що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, i в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до свi­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ке вiд церк­ви, з вi­ко­не­чок вид­ко Днiп­ро i да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий i має вiн теж па­сi­ку…

I дiз­на­ла Га­ля теж уся­кi рiз­нi й мно­гi три­во­ги та ра­до­щi, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­вi­до­мi­сiнькi їй до то­го ча­су. З тiєї го­ди­ни, як во­на нес­по­дi­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смi­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­дi­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­дi­ла бi­ля вi­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­дi­ти спокiй­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­i дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­цi, зри­ва­ла квi­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла Їх па­хо­щi, на­че лi­карст­веч­ко вiд не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бiк, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му мiс­цi, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зi.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти i зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­цi ко­ло хат­ки, i за­раз вiн до неї про­мов­ля:

–  Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збi­лi­ла, спах­ну­ла й знов змерт­вi­ла i нi­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

–  Галю, будь ме­нi жiн­кою та поїдьмо iзо мною, - ка­же ко­зак.

I то­дi Га­ля нi­чо­го не при­мог­ла йо­му про­мо­ви­ти. Та зго­дом за­те ж як во­на ще­бе­та­ла, пла­ка­ла й смi­яла­ся, чер­вонiла й блiд­нi­ла вiд сво­го щас­тяч­ка.

I у пер­шу-та­ки не­дi­лю пiс­ля цього ве­чо­ра Га­ля у свi­жо­му вiн­ку, ру­ка iз ру­кою з ко­за­ком На­ра­дою, пiш­ла до церк­ви ра­но-ра­не­сенько, без дру­жок i без сва­тiв, без ро­ду й без дру­­зiв, уд­вох са­мi, i по­вiн­ча­ли­ся со­бi лю­бенько.

I то­го ве­чо­ра та­ки не­дiльно­го з Києва виїхав слав­ний но­вий вiз, зап­ря­же­ний дво­ма мiц­ни­ми во­ла­ми. На во­зi си­дiв гар­ний ко­зак мо­ло­дий, що йо­му, ма­буть, доб­ре бу­ло жи­ти в свi­тi, а ко­ло йо­го бли­зе­сенько-бли­зенько си­дi­ла мо­ло­да ко­зач­ка у бi­лiй на­мiт­цi, - о, яка ж хо­ро­ша, щас­ли­ва ко­зач­ка! I поїха­ли во­ни шля­хом до се­ла Гли­бо­ва.

Понад Днiп­ром, по­уз гiр, є ба­га­то кам'яних пе­чер, i в од­нiй та­кiй пе­че­рi зiб­ра­ло­ся дев'ять бра­тiв-мо­лод­цiв. Хто ле­жав, хто си­дiв; па­ли­ло­ся кiлька люльок… У! Якi ж ок­ру­ги ске­лi та шпи­лi! Днiп­ро про­ри­вається, роз­би­ва­ючи кру­чi мiж них, i грю­чить по ка­мiн­ню й ви­со­ко прус­кае, перелiта­ючи­ че­рез них. Яс­но­го не­ба од­кид у йо­го хви­лi, б'ючiй та стри­ба­ючiй, кру­титься й вер­титься. Ок­рiм яс­но­го то­го не­ба уго­рi та грю­ку­чо­го Днiп­ра уни­зу, за шпи­ля­ми-ска­ла­ми ок­ру­ги вид­ко ввиш­ку да­ле­ко тем­нiї гаї, що поз­ло­чу­ва­нi во­ни iск­ря­ним со­неч­ком.

Старший брат i усiм ота­ман си­дить, люлька йо­го згас­ла, i ди­виться вiн у зем­лю, i не­ма в йо­го ли­цi нi­чо­го, оп­рiч оби­чайного су­му та мо­цi.

А iн­шi бра­ти не так: один гро­шi лi­чить, а ко­ло йо­го дру­гий ди­виться не­на­че з гнi­вом, не­на­че з по­гор­дою на їх; тре­тiй знов теж ди­виться, i чи вiн сум­нi­вається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто йо­го зна; один, здається, спить, од­вернувшись од усiх до стi­ни; дру­гий ле­жить, див­ля­чись очи­ма, за­ки­нув­ши ру­ки пiд го­ло­ву, мов по­рi­шив­ши вже з усi­ми нуд­ни­ми до­куч­ни­ми дум­ка­ми на­вi­ки; двоє па­лять люльки, люльку за люлькою, тiльки ви­лi­тає iск­ра та дим в'ється й по­вi­ває своїм звiєм не­ве­се­лi їх об­лич­чя; са­мий мен­ший (мо­лод­ший) си­дить ко­ло вхо­ду у пе­че­ру, i з пер­шого пог­ля­ду на йо­го вид­но й яс­но, що спов­не­на йо­го го­лова ку­че­ря­ва смут­них мис­лоньок, а сер­денько бiднесень­ке­ спов­не­не ту­ги та ще гiр­кої при­ту­ги.

А у пе­че­рi анi зо­ло­та, анi се­реб­ра, анi ка­мiн­ня до­ро­го­го. Го­ла, сi­ра це пе­че­ра та й бiльш нi­чо­го. Хо­лод­но там, жост­ко, хрус­ко там при­хи­ли­ти го­ло­ву.

Вечiр нас­ту­пав ти­хий та ро­же­вий. I усе по­ро­же­вi­ло: кре­менистi шпи­лi, грю­ку­чий Днiп­ро уни­зу, да­ле­кiї тем­нiї гаї на вер­хо­ви­нах гiр­них i пруд­ко про­ли­нув­шая пташ­ка по­над Днiп­ром. Лi­со­ва бе­рiз­ка ле­ге­сенько звiд­кись за­пах­ла, i очi не зна­хо­ди­ли ок­ру­ги, де бу­ло їй тут зрос­ти, нiж­нiй квi­точ­цi на ди­ко­му ка­ме­нi.