Шрифт:
У траві, кущах і квітах, відігріта теплом, починала вовтузитись комашня. Кілька квіток піднялися з вітерцем у повітря і пурхали метеликами. Чисторосові здавалося, що світло, кольори, звуки й аромати вливаються у нього, як вода у землю, наповнюючи його наснагою.
Мама Зілена розповідала, що через отакі часті світанкові стрічання сонця його й назвали Чисторосом. Змалку він любив вибігати надвір, покидаючи тепле ліжко, щоб побачити, як зароджується день. А коли прокидалася мама й забирала його до хати, хлопчина уже був мокрий по пояс від роси. Тоді його дитяче ім’я Штопик змінили на постійне Чисторос.
Згадалися сотні світанків, які він зустрічав, — жоден із них не був схожий на інші. Щасливі ж долинянські вістуни погоди, бо бачать ці світанки з дахів своїх веж.
На Єдину Дорогу зі степу вийшов старий чоловік. Болітник відразу впізнав у ньому Ліводверника. Обоє помахали один одному руками й пішли назустріч.
— Ти знову перевіряєш, чи сонце правильно зійшло? — пожартував Вересковий.
— І це теж… Учора після нової Мудрої Ради я заночував у Великому Доріжньому, бо ми сперечалися аж до ночі. А нині вийшов ще затемна, щоб упіймати момент, коли лікарські трави набирають найбільшої цілющої сили.
— Отже вчора була нарада?! А ми гадаємо, чого ж то дядько Лез не прийшов ночувати… І що вирішили старійшини?
— Ковалі почнуть кувати знаряддя для вбивства в ім’я самозахисту, а кожне селище виділить одну п’яту своїх чоловіків для риття ровів під фундамент майбутньої фортеці. Крім того, цю споруду будуватимуть усі жителі колишнього Верхнього Доріжнього, засновуючи таким чином своє нове Доріжнє.
— Це вже вирішить Морфід. Він тепер буде багато чого вирішувати. Але це вже не моя турбота, бо я зробив, що міг.
— А що ще вирішили?
— Що сьогодні вдень підуть убивати нашого з тобою Туманника.
Щось смикнуло Чистороса за серце.
— Щось я не вірю, що Туманник, який не зашкодив нам, — кровожерлива потвора. Так, він великий, тому його й бояться, але ж це не означає, що він лихий.
— А я впевнений, що він не заслуговує смерті вже лиш тому, що так сказав цей чужоземець. Хоч навряд чи до нас дослухаються й пошкодують Туманника після Морфідової розповіді.
— Не уявляю, як чужоземець може вбити таку велетенську істоту! — Чисторос обвів руками півнеба. Ліводверник хмикнув у вуса й пішов до свого двору, бурмочучи, що вони ще багато чого собі не уявляють.
Дома було море роботи, але мама й тато Болітники, зітхнувши, відпустили Чистороса із заземельським чоловіком на Журавлине болото. Разом із ними зібрався й Лез. Він повернувся в Мале Доріжнє через дві години після Ліводверника й пообіцяв придивитися за хлопцем, щоб той і близько не підходив до озера, а просто показав, де він бачив Туманника.
Коли сонце вже зачіпало верхні гілки малодоріжанського дуба, до поселення прийшов Морфід разом із кількома верхньодоріжанами. За спиною у нього теліпалась якась шкіряна сумка з прутами, до кінців яких було підігнано пір’їни яструба. Через плече одягнена вигнута палиця, перетягнена міцним тонким шнуром. Це знаряддя заземелець називав стрілами й луком. На прохання Морфіда Чисторос побіг до Ліводверника, але не застав його. Вирушили до озера без старого мудреця.
Дорогою Морфід розповідав про небувалу підступність і хитрість Розписів, про їхню кровожерливість, про те, як ці потвори винищували цілі селища. На запитання про способи, якими можна їх убити, чужоземець загадково усміхався й відповідав, що з цим він справиться сам.
Ось і очеретяні зарості навколо Півмісяцевого озера. Морфід попросив усіх доріжан залягти у високу траву й не показуватись, поки він не вернеться. Усі послухалися, бо охочих іти до озера, де живе така люта потвора, не було. Чисторос, нажаханий розповідями Морфіда, сидів разом зі всіма у траві, боячись навіть голову виткнути.
Минали хвилини, сплітаючи першу годину очікування. З озера долинав тільки плюскіт води й шелест очеретів. Крізь густий туман і траву годі було щось розгледіти. Нарешті Морфід повернувся — злий, мокрий, обліплений багнюкою. Йшов він уже не скрадаючись, а прямо, копаючи гілки на шляху й щось викрикуючи незрозумілою мовою.
— Там нікого нема! Він утік, залишивши лиш свою смердючу кров. Це саме той Розпис, якого я переслідував на рівнинах! Я в цьому впевнений, бо цей теж поранений! — розгнівано випалив Морфід, підходячи до гурту.
— І куди він втік? — запитав Чисторос.
— Кудись на північ. Точно не знаю, бо ці потвори вміють не лишати слідів, хоч величезні, як гори!
Назад ішли похнюплені й стривожені. Визволення краю від потвори не відбулося. Доріжани міркували про те, чи Розпис повернеться, чи вже назавжди зникне у північному Заземеллі. Про що думав Морфід, ніхто не знав, та його думи теж були невеселими, судячи із виразу обличчя.