Шрифт:
— Чужинець може й бути отією зміною, яка зруйнує мирне життя в нашій долині, — Ліводверник хмикнув у вуса й відкинув сиве пасмо з очей. Вони з Чисторосом укотре йшли провідувати хворого.
— Думаю, цей поранений чоловік дасть нам ключі до багатьох таємниць. Він відкриє нам і нашому народові безліч істин, до яких ми самі йшли б дуже довго, — Чисторос часто уявляв собі, що скаже мандрівник, коли отямиться. Мабуть, це будуть слова подяки.
— А я думаю, що цим ключем ми відкриємо двері не лише до таємниць, а й до купи різних бід і несподіванок, які змінять для нас світ.
— Хіба це погано, коли хтось відкриє для нас світ заново?
— Набагато краще, якби ми самі відкрили цей світ, інакше перший, хто розповість про нього, змусить нас бачити все його очима.
Серед степу, де-не-де посмугованого латками городів, піднялися горбиками дахи Великого Доріжнього. Єдина Дорога перед поселенням ховалась у хвилястій трав’яній рівнині. Ліводверник і Чисторос ішли через степ навпростець, щоб зекономити час.
Щойно вони вийшли на кремову бруківку, як від поселення до них побігло кілька людей.
— Ліводвернику і Чисторосе! — закричали, підбігаючи, великодоріжани. — Чужинець вже отямився й чекає на вас.
— От тобі й сюрприз! — вигукнув Вересковий і майже побіг до поселення.
Чужинець чекав на свого рятівника, сидячи на лавці під стіною Арнічиної хатинки. З появою малодоріжан у його очах засвітився жвавий вогник. Мабуть, він не таким уявляв собі хлопця, який підібрав його. Біля Морфіда стояв Вогнегрив, здіймаючись над господарем як гора. Здавалося, це чорний смерч втілився в коня, а вогняна грива із кожним помахом його голови нагадувала десятки блискавок. Тому перший погляд падав на тварину, а не на її господаря.
Чужинець підвівся і простягнув руку назустріч малодоріжанам. Чисторос зупинився перед ним і боязко потиснув простягнуту долоню. Тепер цей смаглявий чоловік ще сильніше вразив уяву юнака. Щось у ньому було надприродне: його погляд без перешкод проникав у душу, легко докопувався до найпотаємніших глибин свідомості; гордівливість осанки, яку навіть страшні рани не змогли зламати; жорстка краса — все це додавало незнайомцю величі, здавалося, це саме про нього складались легенди, саме такі, як він, творять подвиги, які запам’ятовує історія. Водночас ця велич лякала й насторожувала, бо в цьому чоловікові було аж надто багато незвичного й чужого.
— Я хотів подякувати тобі, Чисторосе, за твою доброту й сміливість, — голос у нього владний, але водночас м’який.
Болітник знітився й промимрив щось незрозуміле у відповідь, розглядаючи пил під своїми ногами. Мабуть, це великодоріжани розповіли чужинцю про нього, раз цей чоловік відразу впізнав свого благодійника.
— Якби я був у себе вдома, то запросив би вас погостювати у мене, а зараз можу хіба що зловживати гостинністю бабусі Арніки.
Вони зайшли до хати, сіли у вітальні. Господиня поставила на стіл старого міцного верескляку, сирні кульки і в’ялену рибу. Потім хапнулася й заспішила до сусідів, залишивши пораненого з гостями наодинці.
Чужинець цікавився жителями долини, їхніми віруванням, звичаями, устроєм їхнього суспільства. Відповідав переважно Ліводверник, намагаючись говорити чесно, але оминаючи багато речей, яких, на його думку, чужинцеві не слід було відразу знати.
У мові Морфіда відчувався гострий розум, а лукаві бісики у глибоких очах виказували, що й він інколи хитрує. Особливо заземельця зацікавили розповіді про Єдиного Небесного Бога й обожування Дороги, що пролягала через долину.
— Небесний Бог? Мій народ також вважає Небесну Істинність найвищою силою, а себе вважає прямими нащадками Небесного Правителя, — ці слова Морфід промовив піднесено, а його обличчя аж просяяло.
— Справді? А де живе твій народ? Розкажи про свій край, про його жителів і їхні звичаї, адже ми ніколи навіть не підозрювали, що існують інші народи за межами долини! — попросив Ліводверник.
— Гадаю, моя розповідь буде цікавою для всіх жителів вашої долини. Завтра зранку я хотів поговорити з вашим народом на базарній площі Великого Доріжнього. Зможете оповістити про це доріжан усіх поселень?
— Зможемо, але краще почати оповідь в обід, щоб усі встигли прийти.
На тому й розпрощалися.
Дорогою додому Ліводверника мучили сумніви й погані передчуття. Хоч за натурою він, як і решта доріжан, був прямим і простодушним, та тепер шкодував про свою щирість. Адже Морфід уже знав про Долину Єдиної Дороги майже все, що хотів, а про себе так нічого й не розповів.
Чисторос натомість мало не літав, впиваючись тим, що саме він знайшов цього дивовижного чоловіка, і що завтра йому відкриється багато цікавих речей. Його аж розпирало від гордості й захоплення. Останні події вирізнили його з-поміж інших однолітків, і вся долина знала про Чистороса Болітника з Малого Доріжнього. Він прославився!