На четвертий день гарячка в чужинця почала спадати. Коли Арніка зі своєю подругою Сливодавкою прийшли під вечір годувати хворого, то завмерли на порозі — велетень сидів на ліжку й дивився на них. Коли Арніка зустрілася поглядом з його холодними, сталевого кольору очима, то від переляку випустила з рук горщика з гороховою зупою. Їй здалося, що вона подивилася в очі демона.

— Де мій кінь? Він живий і здоровий? — запитав чужинець. Говорив він майже по-доріжанському, тільки трохи різкіше й дуже гортанно. Жінкам здалося, що поранений не просто запитує їх, а наказує відповідати, не припускаючи інших варіантів. — Довго ви будете мовчати? Чи моя мова для вас незрозуміла?

— Зрозуміла мова! — обидві великодоріжанки закивали головами, але переляк не давав їм говорити далі. Вони розгубилися від владного тону чужинця і їм здалося, що той є дуже знатним старійшиною, раз дозволяє собі так розмовляти з ними. Але було й інше. Те, що чужинець заговорив і мова його зрозуміла, означало відкриття багатьох заповітних тайн, бо прибулець міг розповісти про безліч різних чудес, про інші народи й інші краї в Заземеллі. Так чи не так, але дві літні жіночки Великого Доріжнього чудово розуміли, що їм випала дивовижна нагода першими з усієї долини заговорити з дивним мандрівником — першою розумною істотою, яка народилася й виросла не в їхній долині.

— Де мій кінь? — повторив чужинець. З його голосу зникли наказові нотки, а в сіро-сталевих очах засвітилася добра усмішка.

— Пасеться, — прошепотіла Сливодавка, — тобто скубе травичку чи то пак, рве її зубами, їсть траву.

— Я розумію, що означає слово “пасеться”. Він здоровий?

— Дуже здоровий. Таких здорових коней у нашій долині ніколи не бачили! — й Арніка показала руками, наскільки у чужинця великий кінь.

— Це добре. Що це за долина?

— Долина Єдиної Дороги! — хором відповіли бабусі.

— Ніколи не чув про таку. Що за народ живе в цій долині?

— Доріжани!

— А у Великій Війні ви були на боці талері й армавірів?

Бабці розгублено перезирнулися й пересмикнули плечима — мовляв, не розуміємо, про що йдеться.

— Ми не знаємо, що означає “війні”, “талері” й “армавірів”.

— От тобі й маєш, — чужинець почав теребити поросле чорною щетиною підборіддя, уважно розглядаючи долинянок. — Мабуть, я все-таки потрапив у Заземелля. Ви ніколи не воювали?

Бабці заперечливо захитали головами. Від цього у Сливодавки аж злетіла коса, закручена бубликом на маківці.

— І ми не є Заземелля! Заземелля — навколо нас, — майже роздратовано мовила Арніка.

— Для вас — навколо, для мене — тут! Їсти у вас дають? — поранений ляснув у долоні й потер їх. — Тільки бажано м’яса, хліба, масла, меду, бо від гороху мене болить голова і не тільки.

Сливодавка побігла за їжею, збираючись принести саме те, що перелічив чужинець, а той далі розпитував травничку.

— А як вас обох звати?

— Мене звати Арнікою Травничкою, вона — Сливодавка Тинява. А тебе також якось звати?

— Звати?.. Аякже?! Я — Морфід, син Глеї й Отарасмана. А хто мене підібрав і виходив?

— Підібрали тебе Чисторос і Рибохвостик. Це наші доріжани. Виходила я, лікуючи різними травами.

— Я б хотів зустрітися з моїми благодійниками й подякувати їм. Милосердя нині — річ рідкісна.

— Думаю, це буде просто. Обоє часто навідували тебе, поки ти лежав непритомний, і сьогодні під вечір, мабуть, знову прийдуть.

— Ну то добре. Коли буде готовий перекус, закличете, а тепер проведи мене до коня.

— Ти ще, чоловіче, слабкий, щоб ходити.

— Ой, не знаєш ти людей моєї породи. Я скоро бігатиму.

— “Людей”? — сама для себе повторила Арніка й підійшла до ліжка. Морфід, опираючись на неї й на ломаку, зробив кілька кроків до дверей, скривився, а потім пошкандибав далі. Коли він вийшов надвір і побачив свого коня, то аж засяяв від радості — так, ніби побачив давнього друга, а не домашню тварину.

— Вогнегрив! Ану до мене! — крикнув він. Кінь відразу кинувся на голос і поклав свою морду на здорове плече господаря. Чужинець закинув одну руку на конячу гриву й так, обійнявшись, вони стояли кілька хвилин.

Чутка про одужання хворого швидко облетіла все Велике Доріжнє. Повз подвір’я травнички натовпами почали прогулюватися доріжани. Усім було цікаво глянути на дивного мандрівника, якого сприймали швидше як примару, а не як живу істоту. Він помічав цю увагу до себе і, здається, був задоволений, що справи йшли саме так.