— Можна? — замість привітання запитала Хвоя. Голос її був слабким, кволим і якимось жалісливим, зболеним.

— Проходь. Звісно, можна. Рада, що завітала, — Вілена провела Травничку за стіл і налила їй у горня запашного м’ятного чаю.

— Ти сама?

— Сама. Чоловік у лісах, Чисторос у горах, Гіп побрів з іншими дітлахами збирати пізньоцвіти.

— Я чула, чому твій Хвиль пішов з іншими в ліс. Якби кожен доріжанин ставився до цих зайд із такою ж непримиренністю, ті ак не знущалися б із нас.

— Не знаю, чи щось зарадить від їхнього свавілля. Ми можемо всі загинути, але не здолаємо їхньої сили. Вони надто хороші воїни, а ми надто наївні, щоб протистояти їм чимось іншим, крім впертості. А як у вас справи?

— Нічого. Живемо поки що в Середньому Доріжньому, в родичів.

Жінки стихли. Зілена розмірковувала, про що можна запитати гостю, а Хвоя набиралася сили, щоб запитати те, за чим прийшла. Нарешті вона заговорила першою:

— Зілено, ви не бачили мою доньку, Руту?

— Давно вже не бачила. Вона колись заходила до Чистороса, й вони кудись пішли разом. А що сталося?

— Рута зникла. Вона пішла з дому вчора вранці й досі не поверталась.

— Може десь у подруг засиділась?

— У неї немає подруг. Уже немає…

— Або в родичів?

— Я перепитала Травників зі всіх поселень. Її ніде не бачили. Я знаю, що вона не могла витримати тієї ганьби, яку прийняла на свою душу через ватага заземельців, і пішла з долини. Останньою надією були ви. Рута хотіла бути другом Чистороса, але він пішов у гори. Її більше нічого не стримувало в нашому краю. Навіть рідна сім’я, — і безутішна мати заплакала.

Зілена підсіла ближче до неї й обняла давню знайому. Їй стало так шкода верхньодоріжанку, що вона на мить забула про своїх рідних, які зникли за межами долини.

— Якщо я щось дізнаюся, то обов’язково розкажу тобі. Заспокойся. Випий чаю. Ліводверник каже, що м’ята, яка виросла на туманах Півмісяцевого озера, заспокоїть будь-який біль і втишить будь-які переживання.

— Не хочу нічого втишувати, — схлипнула Травничка, витираючи обличчя рушником. — Вона моя кровинка, моя єдина донечка. Я не хочу нічого втишувати, бо не знаю, як житиму без моєї маленької красуні. А Морфід за те, що він із нею вчинив, хай плаває в киплячій смолі в найгарячішому місці Потойбіччя, — це було перше прокляття, яке Болітничка почула з вуст доріжан, і сила ненависті, вкладена в ці прості слова, змусила Зілену здригнутися.

— Невже ти думаєш, що він… без шлюбу?

— Думаю. Думаю, подруго моя сизокрила. Думаю. Весь час про це думаю, всі про це думають, тільки мені шкода, а їм гидко. А моя доня не змогла витримати цих думок і пішла геть. Пішла, бо твій син відштовхнув її, коли Морфід почав зваблювати наступну дівчину.

— Мій Чисторос?

— Та не Гіп же!.. Твій мандрівник вічний. Рута нічого про це не говорила, але я знала все, бо її погляд не вмів приховувати від матері жодних таємниць.

— Я й не думала, що можу мати таку гарну невістку, — сказала Зілена вголос, але відразу ж відчула, що кривить душею. Після того, як уся долина дізналася, що Морфід звабив Руту, ця дівчина навряд чи була б бажаною в болітниковому домі.

— Усі від неї відвернулися. Подруги перестали розмовляти… Не зі зла. Вони просто почувалися чужими з нею й не знали вже, про що можна говорити з моєю донею. Батько спочатку навіть думав, що ми незабаром матимемо такого високого й незвичайного зятя, і зрозумів правду надто пізно. Так само, як і я…

— Вона повернеться. Повернеться і Чисторос. Рута мені завжди подобалася. Я поговорю з сином. Ми приймемо її в наш дім, — пересилюючи себе, спробувала заспокоїти гостю Зілена.

— Ти так говориш, бо знаєш, що Рута не повернеться, а ніхто в долині зараз не подасться на її пошуки.

Пролунав короткий стук у двері й до хати увійшов Ліводверник. Старий теж змінився за останній час. Зморшки на його обличчі стали глибшими й густішими, а постать ще більше зігнулася. Ніякі трави не можуть відвернути старість, і жодні — вилікувати горе власного народу.

Ліводверник підійшов до жінок, поклав їм руки на плечі.

— Чого сумуєте, красуні мої?

— Рута зникла, — коротко відповіла Болітничка.

— Я її бачив, — старий взяв зі столу горня з м’ятним чаєм й осушив його кількома ковтками.

Від його слів Хвоя підстрибнула, як ужалена, й схопила його за руку.

— Чоловіче, скажи де? Куди вона йшла?

— Вчора я збирав трави на північ від Пічкурика й бачив, як Рута йшла по Єдиній Дорозі геть від долини. Я подумав, що й вона подалася на збори ковили й полину, тому не перепинив її. Тепер розумію, що вчинив велику дурницю.