Шрифт:
До Шрамов’ята підійшли Шіта з Морфідом.
— Як ти? — жінка присіла біля пораненого.
— Нормально. М’ясо на стегні розрізали, гади. Тряси їх мам сто років! Але йти зможу. Що з нашими?
— Десь зо тридцять варів мертві, шестеро відійшли на той світ з нашою допомогою. Я і Тайбе цілі, Шіті проштрикнули долоню, п’ятеро доріжан приголомшені, але скоро оклигають. Змії погнались за рештою цих потвор, — Морфід поплескав Шрамов’ята по плечу й пішов до доріжан, що гуртувались над своїми пораненими. Лікар заземельців узяв долоню Чистороса в свої руки й тихо промовив:
— Хоч ви слабкі й лякливі, але своїх у бою не кидаєте. Я запам’ятаю це.
Шіта допомогла йому підвестись. Посадивши напарника на найближчий камінь, вона заходилася однією рукою перев’язувати його ногу. Чисторос намацав на поясі кишеньки із зіллям Ліводверника, витягнув торбинки “Бодяга” та “Чорножаб” і пішов до поранених, згадуючи, що говорив старий малодоріжанин про лікування ран і гуль.
43
Навколо було тепло й затишно, смачно пахло зупою і смаженим м’ясом. У повітрі витав легкий аромат сірки, але він зовсім не псував ідилії. Водомут відчував, що лежить на якомусь м’якому ложі, накритий важкою і теплою шкурою. Все, чого бракувало протягом важкої мандрівки, з’явилося враз, тільки-от, звідки це все й де він?
Хлопець розплющив очі й побачив високе вікно. Крізь нього синіло небо з віялом перистих хмар. Але ж він у горах, чому тоді за шибками не постають їхні громади?
— Прокинувся, — пролунав поряд радісний і знайомий голос. Болітник повернув до нього голову й відкрив рота від здивування. Біля його ложа стояв, усміхаючись, Мишик Хмиз.
Тепер зрозуміло, чому в горах не видно гір, а поряд стоїть померлий долинянин — це інший світ, той, куди Небесний Бог веде померлих по Єдиній Дорозі. Отже, і він, Водомут Болітник, покинув землю живих і опинився в потойбіччі. Тільки воно не дуже відрізняється від світу живих. Тут тепло, світло, є їжа і… дико хочеться їсти.
Водомут спробував сісти, але зміг підвести тільки плечі й голову, допомагаючи собі руками. Мишик відразу ж підклав під його спину велику подушку й поплескав знайомого по щоці.
— Оклигав нарешті. А то вже думали, що все життя захочеш провалятись у ліжку.
— Я помер? — Водомут переляканим поглядом окинув простору кімнату в пошуках потойбічних істот.
— Ні, здається, — Хмиз знову усміхнувся.
— Та просто я також, слава Небесному Богові, живий.
— Хіба вари тебе не з’їли?
— Та ні. Поки що вони їдять те саме, що й доріжани, тобто не людей, а звичайні харчі.
— А це цікавить і мене. Поки що я бачив тільки варів, які зі мною поводяться дуже терпимо, щоб не сказати ввічливо. Вони справжні добрі й пухнасті велети. Тільки не хочуть відповідати на мої запитання. Кажуть, що ще не час.
— Ми тут ув’язнені? — Водомут ніяк не міг заспокоїтись.
— Ні. Ніхто не забороняє нам гуляти по цьому замку, проте можна ходити лише по нижніх поверхах. Я кілька разів хотів піднятися сходами нагору, у вежі, але сходи ніби зачаровані — йдеш по них, йдеш, а опиняєшся на тому ж місці, звідки прийшов.
— Так само, як картопляні ряди на полі — сапаєш їх, сапаєш, а ніби стоїш на місці, — спроквола пожартував Водомет. — А вийти за межі цього замку, знайти наших?
— Коли ти зможеш ходити, то побачиш, що звідси не так уже й легко вийти. Замок стоїть на височезній скелі на вершині тієї гори, яку ми бачили перед спуском до ріки. А навколо скелі вогняне озеро.
— Озеро з вогнем? Це як? — Болітник здивовано закліпав очима.
— Замість води там лава, яка постійно кипить і булькає. Є, щоправда, висячий міст, по якому можна вибратися звідси, але який сенс кудись іти?
— Тобто?.. Ти хочеш залишитися тут?
— Ні. Вари пообіцяли, що, коли прийде час, вони відведуть нас у нашу долину.
— Якщо ці вари такі добрі, то чому вбили Тайто й хотіли повбивати інших? Чому вони не проведуть наш загін до Правди?
— Я міркував над цим. І що більше думаю про останні події, то більше загадок з’являється. Насправді ми навіть не знаємо, хто така ця Правда і хто такий Морфід!
— Про Морфіда нам відомо лише те, що він сам розповів. А цього замало, щоб зрозуміти його справжню сутність.
— А хто живе в цьому замку? Вари?
— Принаймні, крім них, я нікого більше не бачив. Можливо, хтось живе у вежах, куди мені дорога заказана. Наприклад, небесний ангел…
— Ангел… — перед очима враз постало останнє видіння: довжелезна змія, завтовшки з міський дуб Доріжнього, й істота, що сиділа на ній.
— Я тобі майже все розповів. Решту скоро сам побачиш. Тепер розповідай ти. Як там наші, куди ви вже встигли зайти і як ти опинився тут?
Водомут почухав гулі на голові, вмостився зручніше і почав розповідати про страшну переправу через ріку й підйом угору.