— Так. На острові посеред Вічного озера, куди впадає річка Днів і річка Ночей, у кроні наймогутнішого дерева наших лісів збудовано великий підвісний майдан, на якому і стоїть наш храм. Він дивовижно красивий, там ти відчуваєш, що твої надії і мрії поєднуються з прагненнями нашого Небесного Отця. Ти стаєш іншим, бо зникають нечестиві й облудні помисли, а твій дух очищується від накипу гріхів. Туди щороку зобов’язаний прийти кожен лісовій. А той дуб, на якому збудовано це диво, називається Батьком Лісу. Це дерево вп’ятеро більше за мого граба і здалека здається зеленим пагорбом. На його гілках можуть розміститися тисячі лісовіїв. Кажуть, що сам Бог посадив його й дав йому сили на такий ріст. Батько Лісу буде рости доти, доки існуватиме наша земля.

— Ваші традиції прекрасні, як і ваші домівки, і ваші ліси. Просто збагнути не можу, що ви попри такі щирі й добрі душі вмієте вбивати.

— У лісах безліч хижих звірів, без зброї ніяк не обійтися. А з іншими народами ми ніколи не воювали.

— У вас багато родів?

— Двадцять чотири. Кожен рід називається за іменем якогось звіра. Мій рід — рід Лиса. Лісовії з нашого роду знають усі звички й особливості лисів, це — обов’язок роду. Щоб відрізнятися від інших, кожен лісовій має одяг зі шкур звірів, чию назву він носить. Тому ми завжди відразу знаємо, хто є хто.

— У вас є Мудра Рада? Як у вас обирають старійшин?

— Кожні десять років у Раді Родів головують представники одного роду. Тепер триває десятиріччя головування Лисів.

— Розкажи щось про лісових демонів. Морфід розповідав, що вони розбили вщент їхній загін.

— Наскільки я знаю, через ліс рухається не загін, а справжня армія, десятки тисяч воїнів. Якщо лісові демони ще не постелили їх під коріння…

— Хто ж вони, ці демони?

— Це народ першоістот, створінь, які жили в цьому краю ще до того, як Небесний Бог привів сюди наших предків.

— Вони такі ж страшні, як і Орда?

— Не такі. Демони не покидають своїх лісів, тому, якщо їх не чіпати, можна спокійно жити на сусідніх територіях і не мати з ними жодних проблем.

— А як вони виглядають? Це потвори?

— Їх майже ніхто з наших не бачив зблизька. Інколи демони виходять назустріч тим групам мисливців чи збирачів, які занадто далеко заглиблюються в їхні землі. Забачивши їх, лісовії й дібровники відразу ж повертають назад. Ми знаємо, що у цих істот тіло вкрите не шкірою, а корою, ходять вони на двох ногах, мають дві руки й одну голову — тобто як і ми з вами, але зростом ці створіння вдвічі вищі за людей. Ось це й усе, що про них знаємо. Та й це нам показували вемери, бо зблизька цих потвор ніхто не розглядав. Ще кажуть, що вони володіють страшною першомагією, але від цього ще ніхто з лісовіїв не постраждав, тому хай мають собі все що завгодно. Ні їм нема діла до нас, ні нам до них.

— А Орда? Давно вони з’явилися? І звідки прийшли?

— Не знаю. Від південних рівнин наші ліси відмежовані невисокими горами, за які ніхто з лісових народів не заходив. Ординці з’являються з глибини цих рівнин за горами й вирубують багато окраїнного лісу, грабуючи дібровників і зганяючи їх із землі предків.

— Чому ви не об’єдналися з дібровниками проти котів і каракотів?

— Нас мало. Навіть якщо дати зброю усім чоловікам, дітям, старим і жінкам, то нас буде вчетверо чи й уп’ятеро менше, ніж має одна їхня армія!

— То це значить, що наша долина приречена, а доріжани або зникнуть, або стануть рабами?

— Боюсь, що саме так і буде. Хоча ви можете стати їхніми солдатами й воювати проти нас — тоді ваші родини будуть під захистом котів.

— Жоден доріжанин не підніме зброю на іншого мирного жителя.

— Коти мають дар говорити такі облесливі речі, що починаєш вірити їм і служиш добровільно. Якщо ви не хочете стати ні їхніми жертвами, ні рабами, ані слугами, то можете хіба переселитись деінде.

— Не знаю, що й думати. Здається, Бог забув про свій народ, і нам хіба що залишається перетворитись у зборище без коріння, без честі й власної гідності.

— Нічого. Якось воно буде.

У стовбур деревця, яке росло за спинами чоловіків, уп’ялося дві стріли. Солевій обернувся й побачив шестирічного Рудолапку, сина Рудого. Малий усміхався на весь рот, тримаючи лук у витягнутій руці. Тятива його лука тонко бриніла. Поряд із малим стояла Рибохвостик і з захватом дивилась услід стрілі, яку щойно випустила навздогін за рудолапчиною. Вона влучила! І доторк гладкої деревини лука наповнив її серце тихою радістю.

47

Зілена Болітник здригнулася, коли хтось постукав у двері. Це могли бути як односельчани, так і ці ненависні солдати. Те, що удари звучали тихо й ніби запитально, ще не означало, що прийшов хтось зі своїх, бо заземельці також стукали ввічливо, а коли їм відчиняли, то вривалися в дім, наче скажені вітри.

Але цього разу за дверима стояла доріжанка. Вілена не відразу впізнала Хвою Травник, дружину Ялівця й маму Рути. Жінка сильно змарніла після останньої їхньої зустрічі на торговиці в Подоріжньому. Щоки припухли від сліз, під колись жвавими й веселими очима з’явилися сині мішки, обличчя вкрилося сіткою тонких, як павутинка, зморшок, пасма незачесаного, висрібленого ранньою сивиною волосся розвівалися на вітрі. Так змінюються, коли за короткий час звалюється безліч страшних бід.