Шрифт:
Через деякий час заземельці повернулися, наказали згортати табір і рушати в дорогу, поки туман не розвіявся.
Три години вони спускалися в суцільному молоці. Чисторосові чомусь пригадалися тумани Півмісяцевого озера, Туманник-Розпис і дивовижні візерунки на його голові. Вони рухалися, перетікали один в одного, щось говорили до хлопця… До тями його повернув погляд Шрамов’ята — крижаним кинджалом полоснув свідомість Болітника, узори зникли, залишилось тільки розлите навколо молоко.
Минув другий день, як доріжани на чолі з Морфідом вийшли в гори. І хоча за домашніми клопотами ніколи було й очі підняти, Рибохвостик завжди знаходила час подумати про своїх братів і… про Чистороса. А лягаючи спати, вона ще півночі крутилася в ліжку, розтривожена цими думками. Дедалі частіше Рибохвостик згадувала про хлопця, який любить зустрічати світанки, про хлопця, який показав їй ліс і відкрив очі на ще щось. Поки що вона не знала, як це “щось” називається, але це не заважало новому почуттю мучити її і тішити водночас. Цього почуття вартувало боятися, бо воно якесь надто… жертовне, а тому надто жорстоке.
Батько повертався додому лише на ніч. З відходом експедиції будівництво фортеці пришвидшилось. Репинга, Чанко і Ро почали забирати на будівельні роботи всіх здорових чоловіків долини, тому жінкам стало зовсім непереливки. Учора Рибохвостик разом із мамою Зась закинули сіті, тож сьогодні треба прокидатися і йти їх витягувати. А це так важко, мокро і холодно…
Дівчина вислизнула з-під ковдри. Коли ступні торкнулися холодної підлоги, їй здалося, що вона уся шубовснула в крижану воду. Які ж тепер холодні ранки! Та це все пусте — мерщій до бочки з водою, бо якщо не встигнеш змити з личка сни, вони сидітимуть на щоках цілий день і затулятимуть очі. Так завжди казав тато Суховій.
Білий, вогкий від роси і бризок пісок м’яко просідав під ногами. Рибохвостик підбігла до бочки, зачерпнула води й занурила личко в долоні. Як завжди шурхотіли хвилі, немов тихо постогнуючи. Це й зрозуміло, адже вони пропливали великий-великий шлях, поки лягали відпочивати на пляж, тому і втомлювались, тому й постогнували.
Вода лоскітливими цівками потекла по шиї у розщеплену пазуху. Аж раптом щось іще холодніше увірвалося в душу Рибохвостика. Бридке, незвичне і нетутешнє. Дівчина повернулася до затону й обімліла. Там, наче ще одна чорна скеля, стояв заземелець. Його звали Ро. На його чолі було намальовано сонце, яке, мабуть, взагалі нічим уже не змивалося. Чоловік дивився то на її обличчя, то ковзав поглядом у виріз сорочки, то знову повертався назад. Такого погляду Рибохвостик ніколи не відчувала, ніхто розглядав її отак нахабно й безсоромно. Цей погляд сковував усе тіло. Здається, нічого страшного наче й не відбувається, але і стояти отак не можна. Дівчина притулила комірець до шиї й закопилила губи.
Ро повільними твердими кроками підійшов до неї, простягнув руку і торкнувся її волосся. Цей доторк блискавкою пронизав її тіло. Рибохвостик гнівно гмикнула й відступила на крок назад.
— А ти гарна!.. Така соковита й мала! — усміхнувся Ро.
Коли хлопці казали їй, що вона гарна, то мали на увазі зовсім не те, про що говорив цей чужинець. Його тон, погляд і жести обурювали й викликали нестримне бажання закричати. І тут дівчину пройняв панічний жах. Вона згадала, що жодного дорослого чоловіка немає зараз у поселені — самі діти і старі, та й ті ще сплять. А чомусь дуже страшно залишатися наодинці з цим велетом у залізних латах. Ро знову підійшов ближче. Рибохвостик зробила кілька кроків назад, перечепилася через риболовні снасті й упала на спину. Її волосся чорною хвилею хлюпнуло на пісок. Дівчина справді була прекрасна у цей момент. Але зараз їй хотілося вмить перетворитися на старезну, сиву, скарлючену й беззубу бабу. Вона підірвалася на ноги, готова бігти будь-куди, якщо цей чоловік хоч на крок наблизиться до неї.
Рипнули двері будинку — надвір вийшла мама Зась. Побачивши Ро, вона теж заціпеніла. Неможливо спокійно дивитися на заземельців. Їх то боїшся, то захоплюєшся ними, то хочеш перевернути весь світ заради них, то волієш ніколи більше їх не бачити.
— Нам потрібно більше риби й інших дарів моря. Вчора ви передали занадто мало. Зберіть сьогодні більше! І привезіть до фортеці.
— Але більше не ловиться… — тихо, виправдовуючись, сказала Зась Моряна.
— Жінко, ти хочеш, щоб твій чоловік працював на голодний шлунок? Він же заради тебе й твоїх дітей працює, так само як і ми всі! — похітливий вогонь у його очах стих. Натомість у них загорілося щось нове, якась відданість загальній справі, звитяга, і цей новий вогонь передавався усім навколо.
— Добре, ми зберемо і привеземо, — відповіла Зась.
— І нехай привезе вона! — Ро показав рукою на Рибохвостика й широкими кроками пішов геть.
Дівчина кинулась до мами і притулилась до неї. Відразу стало затишно і спокійно.
Від сусіднього будинку до них шкандибав Зорегляд Моряний. Вчора він теж ходив будувати фортецю і йому на ногу впав камінь. Незважаючи на травму, старий хотів і сьогодні йти щось допомагати, але сам Репинга відіслав його геть, наказавши ловити рибу.
Зорегляд порівнявся із Зась і Рибохвостиком, сів на лаву біля дверей їхнього дому й подивився услід Ро.
— Дивні вони, — пробурмотів він. — Такі великі, а чогось бояться, ходять затягнуті в залізо.
— Так, чогось і вони бояться, — пробурмотіла Рибохвостик, відступаючи від мами на крок, щоб глянути, як заземельця поглине горизонт із рухливих трав.
Туман і не думав розсіюватись. Волога долина притягувала його, насичувала, численні струмки збивали його в піну на своїх коловоротах, дерева тримали молочні пасма на своїх гілках. Інколи примарний світ річкової долини будила криком якась пташка. Раз по раз із туманної стіни сірою колоною виринав черговий стовбур. Дерева навколо свідчили, що мандрівники досягли того лісу, який учора зеленою шубою слався по завмерлих хвилях пагорбів над рікою. Інколи з туману чувся тихий плюскіт води, і всі починали думати, що нарешті прийшли до тієї ріки, та коли доходили до джерела звуку, то виявлялось, що це лише струмок чи потік. Від тривалого спуску знову почали нити ноги — тепер уже якось по-новому. Шлях загону пролягав то пласкими, ледь похилими плато, то зривався урвиськами вниз. За ноги, нещадно рвучи взуття, мертвими петлями чіплялася ожина, сухе гілляччя вкривало руки сіткою кривавих подряпин. Здавалося, сама місцевість відтягує мандрівників назад, впинаючись колючками у плечі й литки. Згодом почався дуже крутий спуск. На кожному кроці з-під ноги зривався шматок землі й сунувся разом із подорожнім вниз. Доводилося сідати й сповзати кілька метрів додолу, руками притримуючись за каміння, коріння, повалені стовбури. Морфід, тримаючись прямо, просто з’їжджав таким методом, майже не переставляючи ногами. За ним котилися і повзли інші. Врешті командир зупинився перед величезним плетивом із землі і коріння. Колись тут росла дуже стара смерека, а потім зсуви й вітри розхитали її і скинули у провалля. Та вона не полетіла вниз, а зачепилася своєю верхівкою за невидимий у тумані протилежний край урвища. Міст у порожнечу.