Шрифт:
Візки й фіри розвертались, і доріжани криками й ударами гнали своїх коней назад. Дехто навіть намагався пхати візки, щоб ті відразу набрали швидкість.
Ось останній візок проторохкотів по кремовій бруківці у напрямку фортечних мурів. За ним, швидко відстаючи, бігли доріжани. Багато хто кидав важкі мечі й алебарди, відчуваючи за спиною дихання кількох тисяч кінних котів і каракотів. За ними степ топила чорна повінь піших заземельців. Це був не організований, заздалегідь спланований відступ доріжан, а їх панічна втеча.
Доріжан, що бігли останніми, одного за одним пронизували стріли і списи кіннотників. Раптом хтось із них обернувся й побіг назустріч ворогові. Через мить ще з десяток найбільш відчайдушних кинулись за ним. Інші або падали, проштрикнуті стрілами, або втікали з останніх сил. З кіннотою зустрілося лише декілька доріжан. На диво, цими героями виявились ті чоловіки, від яких досі ніхто цього не сподівався, які не вражали ні патріотичними словами, ні сміливими бравурними вчинками, але тепер, перед обличчям вірної загибелі, щось у них перемкнулося. Можливо, вони перестали боятися смерті, бо та вже дихала їм у потилицю й була надто близькою і незворотною.
Соломаха Яблунько не відчував болі, хоча бачив, як у його грудях тріпоче воронова пір’їна стріли; відчував, як сорочка прилипає до тіла, стає вогкою й гарячою. Він знав, що проживе лише кілька митей, що сила полишить його на сьомому чи, може, на десятому кроці, й рука від цього ще сильніше стискала каракотівський спис. З кожним подихом ця зброя наливалася залізною ваготою й тягнула додолу. Кілька миттєвостей, кілька кроків, кілька подихів, кілька громових ударів пульсу в скронях — за цей час потрібно зробити те, що буде вартим усіх справ у минулому житті, усього, що він зміг би зробити в майбутньому. Потрібно бігти вперед за себе, за свого Прутика, який залишився у таємничої діви в горах. Про це вчора розповідав Чисторос. Про стрілу, яку випустили заземельці в його сина, про Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка знає все на світі й дуже вродлива, про спустошення й свавілля, яке принесли з собою заземельці.
І Соломаха всім тілом кинувся назустріч коневі кота, виштовхуючи перед собою вістря списа. Заземелець підняв коня на диби і розвернув його боком. Спис пройшов крізь бляхи його чобота й застряг зазубреним вістрям десь у нутрощах коня.
— Візки встигнуть, — прошепотів доріжанин. Наступної миті кінь збив його з ніг і полетів на дорогу разом із пришпиленим до нього вершником. На них повалилися наступні кіннотники, гримлячи латами об бруківку. Доріжанин, що біг за Соломахою, перерізав мечем горлянку вершникові, який упав йому під ноги, інший воїн Долини рубонув по ногах коня, що страшною тінню майнув збоку, а третій встиг лише замахнутися своєю звичайною сокирою, як їх усіх повалили на землю списи заземельців. Інші доріжани вже лежали, прохромлені стрілами.
Деякі кіннотники, не встигнувши зупинитись, ще влітали в купу з конячих та людських тіл, на дні якої із застиглою усмішкою лежав Соломаха Яблунько.
Потік кінноти розділився на два рукави, оминаючи повержених вершників і мертвих доріжан. Тепер вони мчали не так швидко. Перші візки з пораненими вкотилися у прочинені ворота фортеці.
Яскраве сонце оглядало степ зі своєї висоти. Ось тонкою цівкою сіро-біло-коричневих цяток котиться до горбика фортеці військо доріжан. Далеко перед ними у фортечних воротах зникають останні риски фір і візків. А позаду маленького війська чорним язиком пливуть вершники. Хвіст кінноти уже вирвався з повені піших заземельців, які вкрили собою весь степ, все ще з’являючись і з’являючись з лісу. Важкі лати й багатоденна втома спирали їхнє дихання, багато чорнолатих перейшли на швидкий крок. Якби не кіннота, доріжани легко відірвалися б від переслідувачів. Але кількох тисяч злитих воєдино бойових коней і вправних воїнів вистачало, щоб знищити загони доріжан ще дорогою до фортеці.
За піхотою тягнулася валка різноманітних візків, кібуців, і першою котилася коштовно оздоблена карета на чотири красені-огирі. В її тіні їхав Антіо, оточений свитою воєначальників. У серйозній битві вони були б на чолі своїх солдатів. Але гнатися за земляними кроликами — це принижувати свою воїнську честь. Хіба що сприймати такий бій як полювання. Та після лісового переходу верхи Чорної армії почувалися надто втомленими, щоб починати лови на таку дрібноту.
Головнокомандуючий окинув поглядом заліснений горизонт.
— Пошліть до лісу триста воїнів, нехай нарубають жердин для приставних навісів. Сотню — у найближчі поселення, нехай заберуть усі драбини, які там познаходять. Треба скрутити трапи, по яких воїни ввійдуть у фортецю, і зробити навіс для тарану. Вони не могли поставити міцні ворота. І фортечні мури низенькі. Вони ніколи не були воєнними стратегами, тому стануть чудовими рабами. Скажіть нашим воїнам, що всі жінки у фортеці — подарунок для них.
— Магів з вогненними кулями використовувати для взяття фортеці? — поштиво схиляючи голову запитав тисячник.
— У жодному випадку! Ні магів, ні зміїв. Фортецю слід добудувати, а не зруйнувати. Це наш єдиний пост по цей бік лісу на всю північ! — Антіо обернувся до лісу, виглядаючи хвіст колони свого війська, який ось-ось мав викотитись із лісу. Візки з шатрами магів уже виїхали на степові простори.
Сам Антіо вирішив проїхатись верхи. У його кареті сидить зв’язана дочка вождя лісових демонів. Вона — основна забавка на сьогоднішню ніч. Він, великий Антіо, змусить її плакати, в її колючому погляді нарешті зникне ця гордість і презирство. Але це після того, як виметуть кроликів із фортеці.