Молоду демоницю схопили в останньому бою із загадковими, могутніми й страшними мешканцями пралісу.

За вервечкою кібуців йшло чотири тисячі піших воїнів, замикаючи лави війська. Цей загін розтягнувся велетенським півколом далеко у степ від дороги. Усі вороги попереду, ніхто не залишився за спинами чорнолатих, — у цьому Антіо впевнений.

Піші коти й каракоти, бачачи мертві тіла доріжан, заради розваги проштрикували їх мечами й списами, регочучи й милуючись мертвою кров’ю на своїй зброї. Натомість поранених коней вони добивали акуратно, з непідробним жалем.

Обабіч дороги тіло мертвого кота враз заворушилось і зсунулося вбік. Почувся тріск тканини й Лис нарешті відчув, що звільнився від останнього подарунка вбитого. Він визирнув з-під трупа, щоб роздивитися поле бою. На його щастя, усі воїни дивились услід кінноті й трималися придорожньої смуги. Проте останні загони, що охопили степ широким півмісяцем, повинні були пройти якраз через те місце, де лежав лісовій.

Рудий Лис тихенько присвиснув, зрозумівши, що ось-ось його бойове везіння закінчиться. Тут його погляд привернула розкішно оздоблена карета, що котилася дорогою за десяток метрів від нього. У вікні карети клювали носами два напівсонні коти. Лісовій важко зітхнув і викотився з-під убитого. Група воїнів йшла перед каретою, позаду — валка кібуців і візків з припасами. Піших воїнів з його боку не було, лише в кінці валки марширувало декілька загонів. І Лис з усією прудкістю, яку дозволяли його рани, навпригинці кинувся до дороги, перебігаючи від однієї купи тіл до іншої. Нарешті він заліг за два метри від дороги за трупом коня — карета ось-ось повинна порівнятися з ним. Ось з’явилась упряж із чотирьох коней, бамбетель з погоничем, переднє колесо… Лис, зціпивши зуби, перекотився поміж колесами й схопився за передню вісь. Його поволочило по бруківці. Перемагаючи біль і ледве стримуючись, щоб не закричати, Лісовій правою ногою зачепився за полицю під днищем карети, куди буди напхані різні мішки й пакунки, потім запхав туди й ліву ногу і заліз врешті повністю. Його ніхто не шукав, не чути криків чи якогось особливого пожвавлення. Невже вдалося прослизнути сюди непомітним?

71

Вони зупинилися на узліссі й відразу наче розчинилися у траві й кущах. Їхній щоденний одяг залишився вдома. Сьогодні кожен одягнений як на полювання: шкіряні куртки, затерті зеленою трав’яною фарбою, сірі шерстяні штани, чоботи на м’якій підошві, волосся зав’язане назад і заправлене під ремені сагайдаків, обличчя вимазане струхнявілою корою, лише білки очей вирізняються, наче два сонця на грозовому небі.

Але сьогоднішній виступ не був полюванням. Лісовіївські лучники самі почувалися здобиччю, яку зараз почнуть вишукувати й убивати. Втім різниця була, адже звірі ніколи не збираються гуртом, щоб першими напасти на мисливців.

Тепер усе залежатиме від раптовості й ефективності першого удару. Дві тисячі лучників нечутно підкралися до заростей ліщини обабіч Єдиної Дороги й засіли у густому гілляччі, вишукуючи вразливі місця у броні заземельців.

Рішення виступити проти Чорної Армії прийшло якось само собою. Вранці на загальних зборах лісовіїв воно стало очевидним і єдино правильним, хоча вчора про масову участь у війні ніхто серйозно не думав. Лісові стрільці зібралися біля доріжанських кордонів лісу спочатку лише заради того, щоб оберігати свої землі. Однак зійшлися на тому, що всі охочі мають право вступити у бій, допомагаючи доріжанам. З одного боку це могло спровокувати вторгнення чужинців у ліси, а з іншого — вторгнення рано чи пізно і так відбулося б, тож краще завдати серйозного удару тепер, коли ворог ще втомлений лісовими переходами і битвою з долинянами. Лісовії добре розуміли, що коти й каракоти, йдучи лавиною на північ, завойовують усі народи на своєму шляху. Тому питання зводилось лише до того, чи дати їм відсіч уже, разом із доріжанами й на їхній території, чи потім опинитися з ворогами віч-на-віч. Ніхто з лісовіїв не мав надії на сьогоднішню перемогу, але всі вірили, що значно послаблять сили заземельців без значних втрат зі свого боку. Потім частина воїнів з боями відступатиме на захід, у лісисті гори, в протилежному напрямку від своїх поселень. Піти у бій зголосилося шість сотень стрільців із двох тисяч, які зібрались на межі своєї й доріжанської землі. Та коли прибули вісники дібровників і розповіли, що велика кількість воїнів з південних лісів уже в дорозі й прямує на підмогу доріжанам, тоді всі лісовіївські лучники вирішили дати бій сьогодні, разом з усіма, щоб не розпорошувати сил.

Лісовії домовились воювати лише на відстані і вступати у відкритий бій тільки у випадку крайньої потреби. Усі добре пам’ятали сутичку з чорнолатими на лісовій галявині, коли жменька чужинців ледь не знищила великий загін лісовіїв разом із доріжанськими втікачами.

Сьогодні бій повинен початися раптово, коли перша лінія випустить стріли у спини заземельцям. Звісно, стріляти у спину — підло й нечесно, але лісовії вже стільки наслухалися про підступність і жорстокість завойовників, що погодилися не вести чесної війни, а використовувати усі доступні методи для знищення ворога.

Лучники засіли п’ятьма лініями по чотириста чоловік паралельно до узлісся. Перша лінія повинна пускати стріли доти, поки ворог не відійде з-під обстрілу або не кинеться в ліс. У першому випадку лучники першої лінії повинні переслідувати ворога, наближаючись на відстань польоту стріли. У другому — відійти назад за інші чотири лінії й зайняти нові позиції. У цей час обстрілювати ворога повинна друга лінія. Коли ж заземельці підійдуть надто близько, друголінійні також повинні відступити вглиб лісу, а в бій вступить третя лінія. І так далі й далі, доки заземельців не залишиться настільки мало, що їх можна буде добити у ближньому бою. Якщо ж чорнолаті розіб’ють лісовіїв, лучники домовились поодинці відходити на захід, витягуючи за собою ворожі сили. Можливо, до того часу підійдуть загони дібровників.

Та навіть разом із доріжанами лісовії й дібровники могли лише поскубати страшну південну армію. Їх було надто мало на противагу десяткам тисяч ворожого війська. Значно погіршувало ситуацію й те, що доріжани на чолі з Рудим Лисом нічого не знали про допомогу лісових племен і не могли розраховувати на неї й узгоджувати свої дії з іншими загонами.

Кожен лісовій ретельно вибрав свою ціль в останньому ряді півмісяця чужинців, які вже повністю вийшли з лісу. Лучники бачили, що перед пішими воїнами їде валка возів і кібуців. Мабуть, у них везуть запаси провіанту й зброї, а може там їдуть і вогняні маги. Поряд із колісним транспортом каракоти вели на ланцюгах кілька десятків величезних чорних звірів, схожих на вовків, але з короткою чорною шерстю, настовбурченими трикутними вухами й куцими хвостами.

І ще щось ішло із заземельною армією, проте лісовії його не бачили, бо воно рухалося в лісі з іншого боку дороги. Воно було величезним. Дерева на його шляху тремтіли своїми кронами. І його було багато. Лісові жителі здогадувались, що саме там рухається, але намагались не думати про це, інакше їхні шанси на успіх ставали надто мізерними.

У рядах заземельців відбувалося щось дивне. Вони порушили стрій, почали збиратися групою і потім колоною в триста чоловік вирушили назад у ліс. Кожен із них ніс на плечах величезну бойову сокиру. Лісовії захвилювалися.