правителя.

Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного

клану.

Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не

підкорялись і не знали страху смерті.

Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала

думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в

Україні.

Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті

петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.

Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.

Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у

ташкентського володаря.

Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід

з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський

правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.

Коли їх везли на продаж, Данило сказав:

— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але

туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть — будемо

живі — доля нас зведе!

— Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!

Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.

— Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!

Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна

любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що

стало часткою тебе.

Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду, і молив Бога, аби його хлопчик

лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.

Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за

нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила

зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але

ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме

добру ціну.

Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не

купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.

«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не

треба».

Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три

тижні. Годував він невільників добре, більше того — велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім

оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.

Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто

гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.

Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний

і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав

невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї

думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та

викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав

іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко

не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому

життю.

Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими

невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба

було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за

Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з

острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.

Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для

Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері

на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.

Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває

всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не