витримуючи важких умов. Данило пережив кількох товаришів по тій норі, в яку

його садили в зіндані, але питримував і ніби вже й втягнувся.

На мусульманські свята робота припинялась, а свят було не так вже й мало, отож інколи бували й передихи. В'язниця-зіндан у Ташкенті містилась просто в

середині міського муру. Мур цей, завширшки із шість метрів, тягнувся довкола

всього міста, і неподалік від

шейхантаурських воріт на північному боці міста в ньому й містився зіндан. Тут же

була й площа Дженоб, поряд росло величезне дерево, на якому раз у раз або вішали

рокованих на смерть, або ж унизу відрубували голову. Далі, за зінданом, містився

величезний міський смітник, зеноб, а ближче, з іншого боку, великий базар Хаст-

Імама.

Коли караван Аббаса під'їжджав до Ташкента, Данило разом з іншими

бранцями не міг не відзначити особливої краси великого східного міста. Він не

бачив краси Хорезма, бо везли його туди пораненого, думав він, що жити йому

лишилось недовго, і на місто не дивився. Та коли виявилось, що його лікують і

продають у неволю, то надія на життя, на якесь майбутнє трохи скрасила і бачення

навколишнього.

Ташкент здалеку видався містом-садом. Караван увійшов у міську зону, і

погляди прибульців падали на вузенькі вулички, ветхі, часто напївзруйновані

дували з жовтої глини, глинобитні будиночки без вікон, вкриті очеретом. Довкола

сама пилюка і ніякої зелені. Сіру одноманітність міста ламали хіба що поодинокі

дерева та граційні мечеті, невеличкі базари та чайхани. Лише з плином часу

Данило зрозумів, як будується східне місто, де слід бачити його нетипову для

європейця красу. За нудною одноманітністю глиняних дувалів, жовтих, закритих

дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.

Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала

після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині

будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені

дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і

віконниці.

Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча — «ічкарі». Бачити жінку

чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за

одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був

хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали

обличчя і всю постать.

Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла

вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких

випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і

намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.

На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників

просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали

менше клопотів про їхнє харчування.

Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок

Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з

худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.

Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового

господарства і торгували з кочівниками.

Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та

Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.

Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням

про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно

світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.

Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.

Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало