слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник

завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець

заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.

Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він

не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!

Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з

деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі

віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.

Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і

призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії

однієї з жінок Юнус-хана — Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже

любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі

будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав

його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз

позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило

працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять

років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.

Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає

зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —

просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш

чому.

Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли

він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.

Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за

проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?

Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку

і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони

заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина

начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило

менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер

завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в

невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята

приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до

Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не

одягали.

Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не

надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він

лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав

Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей — Хаміда і

Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки

тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого

дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.

— Як тоді буде, не знаю, — жалівся Данилові Хамід. — Зейнеб так вже

старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та

ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього

є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо

йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..

У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило

намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли

у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком

зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд

сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній

тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті

очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.

Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім

Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі

світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з