— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.

— Десяточок! Один! ~ Чого ж «десяточок»?

— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших милих цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — і він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.

— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани-начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…

— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа па «обозний. I прегостро спитав: — Ти хто такий?

— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.

— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.

— Православної, пане Купо.

— А був?

— Мерзенний кателик, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.

— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.

— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!

I так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.

Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.

Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.

— Нум! — сказав обозний.

Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.

Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим по-брязком виривані з піхов шаблі.

Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.

В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.

35

— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат. Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркуватгончарівна Лукія.

— Гальт, майн герр! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпіскопа, Кармела Подолянка.

— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.

— Іх, майн герр, — відповіла Ярина.

— Чого це ви, панно, понімчились?

— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.

— Я — німцем? Чому німцем?

— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!

«Ось вона яка, ця панна Кармела!» подумав Пилип.

— Отак-то, пане Купо! — мовила тимчасом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?

— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.

— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже гречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.

— Гостя вельможного.

— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?

Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав.

— Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний.

— А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати.

— Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія. Обозний вибухнув:

— Як ви смієте?!

— Смію.

— Пріч! — загорлав обозний. I звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок!

Та гайдуки з місця не зрушили.

Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата.

А ще й тому, насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди 8 Лукією, були озброєні.