— Руки тремтять.

— Від скнарості?

— Від сьогоднішніх переживань, пане Овраме. Самі ж ви бачили, чого зазнав я нині на базарі від отих триклятих лицедіїв! То як же можете ви, пане, ось так притьмом…

— Побалакаєм завтра. А зараз…

— Зараз я тільки й можу думать про одне: як віддячитись отим гиденним мартоплясам?

— Поміркуймо разом, пане Демиде, — і шукайло сів до столу і швиденько щось писав на аркуші китайського паперу. — Можна ж навигадувати стільки всяких капостей проти кумедіянтів… — провадив далі шукач скарбів, щось пишучи на аркуші паперу. — Особливо, коли до цього діла взятися таким живим умам, як ми з тобою, пане полковий обозний, — продовжував Оврам, переходячи на «ти». — Можна їх укинути сьогодні ж до цюпи… а там… там можна буде…

— Ні, не можна, — з очевидним жалем зітхнув Демид Пампушка. — Ті гемонські душі, ввесь базар, ціле місто, всенька ота збуджена війною голота, що насунула тепер до нашого Мирослава, вони й хурдигу розтрощать і гайдуків до ноги повитинають, якщо я звелю схопити лицедіїв.

— Еге ж, еге, — казав, щось пишучи, пан Оврам Роздобудько.

— I кожне скаже: це помста за сьогоднішню мою наругу на базарі.

— Атож! — радо погоджувався шукайло, пишучи щось своє.

— Треба б щось таке придумати, — міркував далі обозний, — щоб мартоплясам попервах і на думку не спало, же вся їхня халепа йде від пана Стародупського-Пампушки. А вже нехай потім…

— Еге ж! — рішуче підтримав обозного пан Оврам і, посипаючи піском написане, легко підвівся. — Зараз я тобі скажу, що треба з тими блазнями зробити, — і, веселенько наспівуючи, чепуристий панок сам собі схвально покивував, додумував якісь подробиці, обмацував дотепно виснувану нитку свого заміру, пробував — чи міцна. I, нарешті, сказав: — Уже! — і чепуристий панок, обережний і вигадливий, як і всі шукачі скарбів, щось таке зашепотів на вухо панові обозному, що Демид Пампушка, слухаючи, аж підстрибував од нетерплячки, аж крякав басом, аж пищав тоненьким пташиним голоском, а потім зайшовся од реготу.

— До душі? — самовдоволено спитав шукайло.

— Красно!

— А тепер підпиши.

— Що таке? — уриваючи сміх, спитав Пампушка-Стародупський.

— Той самий квит. Тримай перо! I пан Пампушка взяв перо.

— Пиши, пиши!

I Стародупський підписав своє зречення від третини запорозького золота.

А потім попросив:

— Аби тільки ніхто про нашу змову не знав! Щоб ти да я, да бог, а більш ніхто!

32

А бог на небі й мовив до апостола Петра:

— Усякі ж капості несуть до бога та й до бога!

— Самі привчили, господи, самі.

— Якісь два мерзотники змовляються там про якесь гидке паскудство…

— А один — не мерзотник, господи.

— А хто ж?

— Угодник божий!

— Це ж котрий?

— Отой лисий.

— Люблю лисих.

— Це — пан Купа.

— Купа чого?

— Купа ладану.

— Чим же той лисий догодив нам?

— Чи то ж ви встигли вже забути оту здоровенну купу ладану, яка…

— Що на степу куріла? То їх же там було двоє? Ми ж обох сьогодні в мартоплясів на виставі бачили? Оті двоє череванів! Але… стривай-но, Петре! Ти ж ходив туди в той день і ясував мені, що над купою ладану була якась гарненька жіночка? Га? То хто ж із них угодник? Чи двоє лисих? Чи та краля? Все ти переплутав!

— Старію, господи.

— Замало ходиш пішки, Петре. I господь звелів:

— Ану, взувайся!

— Га?

— Піди пройдись! Прознай! Перевір!

— Ну, що ж! За землею і в небі скучно.

— То чого ж ти сидиш?

— А ще ж старі латиняни казали: поспішай поволі, festina lente! Хто це сказав? Октавіан Август?

— Іди, йди!

— Я оце знову задумався: ти, боже мій, ласкою своєю оділяєш не найрозумніших, не найвідважніших, не найчистіших, а тих лише, хто кадить, хто хвалу тобі воздає. Так само ж і всі людські правителі чинять за прикладом твоїм, о боже, всі королі, царі й гетьмани. А попи та ксьондзи, безсоромні й розпутні, звідкіль їм брязнуть кишенею, туди й навертаються, чорт би їх усіх поїв! — і святий Петро помовчав. — Отак і в усьому земному хазяйстві, господи! Ти мене посилаєш дізнатися, хто з тих мерзотників воскуряв аж таку щедру тобі хвалу і хто з них є угодник божий! Га?

— От і рушай! Святий Петро почухався:

— Я ж нині ще й не обідав, господи.

— Іди, йди! Там десь пообідаєш. На землі!

I святий Петро, сяк-так озувшись, подався вниз, на грішну землю, де йшла війна, потрапив ненароком на бік однокрилівців і довго никав там, не вміючи з'ясувати, хто ж тоді курив богові таку прещедру хвалу, і зголоднів старий Петро, і, проходячи мимо куховарні гетьмана Гордія Пихатого, коли челядники десь одвернулися, вкрав там, — їй-богу ж, правда! — шматок житнього хліба, і з'їв любісінько без солі, сухий та цвілий, аж удавився краденим, хоч ніхто там покражі й не помітив, на кухні в гетьмана Однокрила, бо нікому ж там той цвілий буханець не був потрібен, — але ж сумління замучило апостола, ще гірше, як печія від пліснявого житняка, і святий Петро, облишивши доручену йому справу, повернувся, щоб покаятись, до господа-бога.

— То зле, що вкрав, — одмовив бог. — За це ти повинен тепер три місяці відслужити в пана Однокрила на кухні.

— Служити в такого сучого сина!? — жахнувся Петро.

— Крав би той хліб у когось іншого, то іншому й служив би.

— Я шукав де багатшого, щоб не лишити без вечері якого-небудь сіромаху. А тепер…

— Нічого, Петре, не вдієш… Святий Петро зажурився.

Та що ж він міг проти бога сказати!

Рад не рад, а за годину він уже був на панській кухні в домі в самого гетьмана Однокрила (крім панської, там були ще кухні — людська та собача), і поставили нового наймита — патрати порізаних на вечерю гусей.