— В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид, і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

— Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

— Та й що ж?

— Мене сірома ледве не побила…

— Шкода, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна.

— Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек.

— Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть!

— А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

— Чому ж? — спитав і сам єпіскоп.

— Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

— Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпіскоп.

— Є ж на світі перекладачі!

— А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпіскоп.

— В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

— А пшона?

— Ще менше. Нема кому проса рушити.

— Сала?

— Майже ніц.

— А м'яса?

— Нема зовсім. Війна ж!

— Чим же ти годуєш козаків?

— Якщо кільце облоги замкнеться таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

— Пороху ж маємо досить?

— Ні сірки, ні селітри!

— Шаблі? Рушниці? Списи?

— Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

— Мідь завтра буде, — сказав Мелхиседек.

— Звідки ж?

— Завтра скинемо дзвони, — немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

— Які це дзвони? — аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.

— 3 церков… Які ж!

— Он як! — аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого.

Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком.

— Не дам! — сказав він. — Не дам я дзвонів. Скарає вас бог!

— Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш?

— Їх нагодуєш! 3 усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай!

— Чому ж тиняються? Чому без діла?

^ — Дармоїди, — знизав плечима Пампушка. Л — Так-таки всі й дармоїди? Всі?

— Як один.

— А я? — раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й тут, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. — А я? — невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. — А я?

18

— Що «ти»? — знову впізнавши парубка, спитав Пампушка.

— Я ж ось — не дармоїд, — одвітував Михайлик.

— Еге ж, не дармоїди ми, — з гідністю сказала й ненька.

— Хто ж ви? — спитав пан Хівря.

— Ковалі ми, — глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик.

— Чого ж тиняєтесь? — звідався Мелхиседек.

— Нема де жити, — тихим баском буркнув Михайлик.

— Нема й роботи, — зітхнула й паніматка.

— Ковалям нема роботи? — здивувався владика. — За війни?

— Хто ж куватиме зброю? — спитав і гончар Саливон Глек.

— У вас, у Мирославі, — тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…

— Тридцять дві кузні? — нашорошив вуха пан Пампушка. — Ти звідки знаєш — скільки? — і кинув Мелхиседекові: — Це таки — шпигун!

— I ніде вам не знайшлось роботи? — відмахнувшись від обозного, спитав єпіскоп.

— I не знайдеться! — в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. — Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.