I пішла до дверей, ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка. А від порога обернулась:

— I щоб на очі мені більше не потрапляв!

— Добре, — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів!

— Балака, мов колядує, — здивувався владика.

— Здурів! — штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:

— Я таки зашлю їх… старостів!

«Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи, як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»

I рвонула двері.

Але геть вийти не змогла.

20

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пармський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.

— Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій.

— Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.

— Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже — не піп, Ярино.

— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…

— Сьогодні ж, доню.

I він переступив поріг.

Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухапся стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув він свої полонини за багато років перед тим.

Ступивши до архирейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув оком по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах, досвідченим оком священика й мандрівника.

На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотніх фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностайових мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архирейським клобуком, полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, — книги, книги й книги.

Ступивши кілька кроків по рясно всипаній, заради Зелених свят, травою й квітами підлозі, — була ж саме Клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.

— Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк.

— Навіки слава! — озвався єпіскоп. — Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно

ниступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиглик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя н бою…

Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.

Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним; уклонився; Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиглика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.

— Чого це ти такий скуйовджений, легінику? — спитав у нього Романюк.

— Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря.

— До кого ж це ти? — спитав у Михайлика галичанин, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.

Михайлик мовчав, похнюпившись.

Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:

— Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травника, що його підпалила красан-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?

— Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: вона! — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона!

Помовчавши, владика запросив галичанина вдруге:

— Сідайте ж!

I вдруге вклонився гуцулові, гостеві города Мирослава.

21

Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиглик, а всі дожидали, що скаже він, цей, здалеку прибулий, гість.