— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпіскоп, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючися з недоречності запитання, відповів хлопець га й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архирейського столу.

— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архирей.

— Запросили, владико.

— Коли ж?

— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

— Не пам'ятаю.

— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. I осьдечки! Прийшов.

— Чого?

— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.

— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архирей.

— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.

— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.

— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка. Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхались приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

19

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

— Накажете взяти?

— Кого, взяти?

— Оцього молодого зухвальця.

— Куди взяти?

— До цюпи.

— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. I додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

— Хто ти є такий? — спитав у парубка єпіскоп.

— Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець.

— Де ти живеш?

— Поки ще ніде.

— Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

— Навіщо ти схопив той келех?

— Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка. Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архирея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, свінувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архирея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

— Возверзи печаль твою на господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

— Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина.

— Ти, бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архирея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

— Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово!

I аж просіяв:

— Я це поправлю, — мовив молодик.

— Тобто як? — спантеличено спитав єпіскоп.

— Полагоджу.

— Не розумію.

— Я оженюся з нею, — намагаючися не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

— Ого?! — прохопилась панна Подолянка.

— Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря.

— Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха-Явдоха.

— Отак притьмом? — спитав єпіскоп, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

— Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихонув Хівря.

— Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

— Я ще не встиг, — пояснив хлопець.

— Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону!

— Спасибі, ненько, — і панна Ярина гречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку!