Люди тоді в Мирославі до лихої години сварилися, веселилися, танцювали й чубилися, гуляли, співали й грали, і все там кублилося клубком розмаїтих пристрастей: горе й смішки, голод і обжерство, єдваби й лахміття, панська пиха й гультяйські веселощі сіроми.

35

Двоє п'яненьких кумів — з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкрапля, зустрілись на той час під старою березою, почоломкалися і, не спиняючись, поволеньки рушили далі — від шинку до шинку, покрикуючи та погукуючи: — Як гуляв, так гуляв: ні чобіт, ні халяв!

А потім ще голосніше:

— Свисти, попе, чорт попадю топе!

I так свистали, що за ними дітвора пливом пливла, бо ж такого свистуна ще й не бачили.

Дітей же там, на мирославському базарі, де ще не дуже яскріло криваве тавро війни, дітей там був гурт немаленький.

Ось тут малюки обступили, як мухи обсіли, русявого майбороду, солодкого москалика — з калузькими цукерками в сухозлітках, з маківниками та медяниками, з мальованими тульськими пряниками. А там непогамовні дітлахи стрибали зграйкою за претовстим та прездоровим ченцем у скуфійці, котрий чимчикував, уваги не звертаючи на ущипливе цвірінчання:

— Ченчик, ченчик невеличкий, На ченчику черевички I шапочка кінчаточка, — Добрий вечір, дівчаточка!

А їх же там було чимало в той день, і отих дівчаточок, що пурхали з горющими очима від рундука до ятки, галасували, юртували, радились, але не купували нічого, крім витрішків, — і все це було таке голосне та дзвенюче, аж густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: поживою не тільки для шлунка, а й для ока та вуха, хлібом і видовиськами.

Хлібом — не всіх.

А видовиськами…

36

О, їх було там до стобісового батька, дивовищ усяких, дешевших од хліба (хто мав кишеню порожню, той не платив), але таких же либонь насущних, як і хліб…

Десь угорі ходив між двома височенними стовпами по мотузу легкий линвохода.

В його руці вигравав проти сонця шовковий хінський (чи, як ми тепер сказали б, китайський) холодок, барвистий шовковий шатрик, що спомагав не впасти вниз. Масно вилискували пружисті м'язи линвоходи, мовби він був череп'яний, полив'яний, і кожен його рух, стрімкий та летючий, переймав Михайликові подих, і парубок заздрив доброму вмінню спритного чоловіка, заздрив, як хороше заздрити вміють лише юнаки — дорослим майстрам свого діла, бо ж невситимо хочеться скуштувати всякого вміння, всякого ремесла, будь-якого мистецтва, щоб, на часинку бодай, побувати всім — і шевцем, і дяком, і козаком, і бандуристом, і пасічником, і лікарем, і сотником чи полковником, і навіть отим сивим сербином, що показував православним свого лемеху-ведмедя, муштруючи його, незграбного, і так і сяк.

Всього було доволі на базарі.

Двоє вічно голодних спудеїв київської Академії виводили на жовтому папері кунштики, а за три-чотири гроші малювали парсуни дівчат і молодиць, і круг кожного маляра, в щирім подиві перед кебетою, нишкнув чималий гурт цікавих.

Та й китаєць у синьому запорозькому жупані малював там не тільки квітки й краєвиди своєї Хіни, а й запорожців, а й тутешніх дівчат і молодиць, і всі вони скидались на щирих китайців, і хай мій довірливий читач не думає, що це вигадка, бо саме такі малюнки, як розповідають освічені люди, зберігаються тепер в одному з музеїв міста Праги: типи запорожців, з натури змальовані колись якимось китайським художником.

Свистіли там і тьохкали сліпі сопілкарі з мирославського цеху жебраків з цехмайстром своїм, Варфоломеєм Кописткою, в началі. Співали лірники та бандуристи. Преревно плакали над ними молодиці, бо ж дівчатам того жіноцького діла — поплакати — ще й не кортіло.

Яка більше плакала молодичка, а яка й менше: на шаг, на гріш, на два, залежно від свого подаяння кобзареві, як того й вимагала звичайнісінька порядність: хто скільки заплатив, стільки й рюмсав, бо скільки даєш, стільки й ридаєш.

Проразливим голосом співав лірник Лазаря, якийсь безногий каліка-нехода, трохи далі молодий сліпець-кобзар — весело виспівував про прикрості пекла, про муки Христові, про смерть молодого чумака, а якісь троє-четверо чоловіків, напідпитку вже, тинялись межи сліпцями й міркували, хто співає краще, хто грає ліпше, і Михайлик з матір'ю цікаво прислухались до глибокодумних висновків тогочасного народного, як ми тепер сказали 6, жюрі:

— Отой нехода грає з притиском, — про молодого безногого лірника зауважував перший.

I справді, цей грав із таким притиском, що й Михайликові кортіло — навчитись би ось так і собі.

— А цей басило — з виводом! Чуєш? Га? — наполягав другий.

I вже кортіло Михайликові: навчитись би й так, із виводом…

— Оцей литвин — без ножа серце крає… — обставав за білоруса, зайшлого здалеку, третій.

— Як собі хочете, куме, — сумно зітхав четвертий, товстопикий полупанок, — а жалібнішого над старого нашого мирославського кобзаря Пригару досі нема та й нема!

— Не такі вже тепер, як бувало колись, кобзарі. Ой, не такі!