Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

— Іменем владики! — підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

— Спинись, катюго! — закричала й матінка.

— Гальт! — гримнув по-німецькому і Романюк. Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз, ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йняв ся він до рук їм теж нелегко.

— Сонм лукавих одержаша мя, — бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайлової неньки ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й ніде не розлучалася, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду. Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї, і хисткий дзиглик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиглик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий галичанин нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна-чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі неспитаних сил, не вирвався б та не

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від путів Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан. Гнат Романюк і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них. Невідь звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий, червоний сап’янець, ще й досі десь там либонь погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна н обійми.

Аж тут тільки з'явилась на майдані вся мирославська рада на чолі з єпіскопом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов'язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів-начальників:

— Іменем владики! — ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: — Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

I такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

— Піди ти ік… — почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: — Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

— Скинь, катюго, козацький жупан! — зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

— Ік… Ік! Ік! — відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.

— Узяло кота впоперек живота! — гукнув хтось у юрбі віддалік.

Тисячі людей зареготали, аж раптом пані Тиша пройшла по базару з кінця майдану в кінець.

— Та це ж — Козак Мамай! — тихо видихнув хтось.

Та й по майдану, мов сухий торішній очерет прошелестів:

— Козак Мамай… Козак Мамай!

А сам Козак тимчасом, схопивши дебелого катюгу Оникія за петельки, струсонув його добре, хоч був той на цілу голову проти Мамая вищий, і сказав:

— Не ганьби козацького вбрання: скидай жупан!

— Ік! Ік! Ік! — тільки й міг відказати Оникій Бевзь.

— Скидай лишень! — загукали з юрби.

— Ік!..

А Козак Мамай хваткими руками вже здирав з катюги, люто рвучи на клапті, і жупан, і черкеску, і сорочку вишивану, навіть срібний хрестик зірвав з ретязка.

Широченні штани тимчасом здирав з нього за шматом шмат, рвучи зубами обережно, щоб ненавмисне пана ката не вкусити, бо гидував ним, обачний і тямущий Песик Ложка.