— Харашо,— сказав губернатор.— Зачим же ти перед справником признався, што ти крал деньги, і перед судом так сказал?

— Набрехано, ваше високо... губернаторство, усе набрехано! Я ні справника і нікого з судящих, що то є, і у вічі не бачив, і які вони є на твар, і не знаю, овсі не знаю. І у суді нога моя не була. Я ж кажу: не тямлю собі і не знаю, як я опинився у холодній, у нашій-таки волості, і там троха не пропав, не ївши, не пивши. Мене ніхто не питав, і я нікого не бачив; так мене схватили і зв’язаного повели у город та прямісінько ув острог. Там я безвиходно й сидів, і в суді ні разу не був. Адже писар мене і препровождав до города;

І він усе знає; нехай і він скажеть...

— Ну, вже той скажеть!— перехопила ївга.— Вій наговорить на вербі груші! Та він, ваше превосходительство, рад Левка живого з’їсти, бо хоче, щоб я замість Левка та пішла за нього! Нехай собі і в голові сього не поклада! Дуля йому під ніс, от що!

— Харашо, мужичок! — сказав губернатор.— Скажеш ти так і у суді, і у глаза справнику і суддям, што они тебя не допрошували і шго ти їх не видал?

— Скажу, у вічі скажу, ваше... як бо ти, Івго, величаєш?

— Та превосходительство, кажи!

— Так-так, ваше... от як ївга каже; скажу і не боюся нічого, бо іменно правда моя!

— Ну,— сказав опісля губернатор,— ступайте ж. Ти, девушка, домой, а єво розкуйте і одведіте покуда до завт-рього у поліцію. Завтра з тебе у палаті допрос знімуть, і, когда ти правду гавориш, так ти, девушка, там сваво жениха получиш на свої руки.

Так і бризиулася вона губернаторові до ніг, а за нею і Левко. Хоч той їх і піднімав, хоч і грізно приказував устати, так таки ні: лежать, та ноги цілують, та слізьми обливають, та вже дякують, дякують, та бога молять, що неначе їх на світ знов породив.

Вже ївга не дала нікому розкововати Левка, сама зняла залізо і одпровадила Левка і до поліції, та таки і напросилася і сама тут сидіти з Левком. І вже не кажи, щоб вони спали: усе один одному розказовали, як страждали — Левко без людей, а ївга від людей; він, що нікому було за нього заступитися і пораду дати, а вона, що як на неї нападали, і про усяку свою біду розказала.

Уранці привели Левка у палату; прийшла і ївга за ним, аж там уже і Тимоха, та вже під калавуром, і за ним сал-дати з оружжами. Левко на допросі усе, як учора говорив (бо так воно і було), так і тут сказав; а Тимоха вже протверезився, хотів був повернути у брехунівку, так увізвали ївгу, так та йому зараз баки і забила і змішала його, що повинився у усім, як губернаторові казав. От його почали ще пуще випитовати, так він їм усе і розказав: що вія кріпко подружив з їх-таки писарем, що той хоче узяти за себе ївгу, так тим і топив усюди Левка: підвів справника, щоб не допрошував Левка; чи звеліли ще, чи ні, а писар і відпровадив Левка ув острог; а у судах підсипав добре, щоб пописали такі допроси, які писареві хотілося, і хоч су-дящі його у вічі не бачили, а попідписовали, що їм підло-жили; бо вони на те судящі, щоб підписовати, а на те секретарі, щоб писати, як їм хочеться. От так-то Тимоха і позабризковав усіх, хто що робив, хто й не робив чого!

Посписовали ж усе тутечка, що тільки Тимоха казав, і ві-дослали його ув острог, а Левка відпустили, щоб куди хотів ішов собі.

Тільки що ївга з Левком радились, як би то їм додому дійти і як піднятися на нове господарство, аж і прибіг жандар і покликав їх до губернатора. Пішли вони, нічого не боячись, і увійшли прямісінько до його. От губернатор і каже ївзі:

— Ну, ти настояща козир-дівка; вихлопотала таки свого жениха, ослобонила его з Сибірі! Вот тобі двесті рублей. Єто от таво хазяїна, што нанял твово брата у рекрути. Он тепер буде салдат, ему деньги не нужни: а как он обокрал тваво отца, так ти їх озьми на твою свадьбу.

— Ні, ваше превосходительство, не так. Як таки мені братову кров пити? Він продав свою волю, а я щоб на ті гроші справляла весілля? Не можна сього. Нехай сі гроші братові, йому у них нужда буде.— Так сказала ївга, кланяючись та просячи губернатора.

— Чим же ти одбудеш свадьбу і чим житимеш? — питався губернатор.

— Весілля в нас буде сирітське: без подарків і чарки горілки, а замість короваю хліб святий розділимо. А жити як? Трошки потерпимо нужду та будемо робити, старатись та господарьовати, то бог нам і пошлеть, ваше превосходительство.

Так казала ївга, а Левко за нею, поклоняючись, казав: «Будемо робити, то й заробимо, ваше... от як ївга вас ве-лича».

— Когда ж так, так вот как! — сказав губернатор і пішов до своїх гостей, що їх там, у других горницях, сила-силою була, і незабаром вернувся і зараз до ївги і каже:

— Вот тебе триста і двадцять рублей, господа надавали; озьми собі на свадьбу.

— Ні, вже сього не буде, ваше превосходительство, не хочу і не озьму,— казала ївга, уклоняючись.

— Зачим не озьмеш? — питав губернатор.

— Затим, що не озьму,— казала ївга.— Як се таки можна? У нашому селі усі знають, що я жила у губернії і вернулась з такими грішми, що чоловік і у год їх не заробить, а я собі дівка де їх узяла? Та така слава піде про мене, що і не відхрестишся і не відбожишся! Такого навигадують, чого зроду і на думці не було, і не буде, і рід їх не діжде!

— Возьми, дура,— ще таки казав губернатор.— Ти замуж ідеш; што за нужда, што про тебя будуть говорить?

— Та вже як хочете,— казала ївга,— хоч я, по-вашому, і дура, хоч яке хочете ще імення прикладайте, я не озь-му, їй же богу, не озьму, хоч мені міх грошей давайте, бо мені добра слава миліш усього. Що заміж іду, так уже б то мені і не треба доброї слави? Не знаю! і малі діти гаркатимуть на мене, почувши, що хоч недовго жила у городі, та таку велику суму принесла! її заробити просто не можна, а ніхто не повірить, щоб пани без усього надавали. Сором буде і на людей дивитися!