Губернатор грізно на нього закричав:

— Зачим ти такой п’яний?

— З волею прощався, ваше прево... сходительство! Завтра вже не можна буде — завтра скажуть: «Лоб!» 2— сміливо такий одвіт дав Макущенко.

— За сколько ти найнялся?

Тимоха думав-думав, хитався-хитався, засопів, далі каже: ’

— За триста п’ятдесят рублів.

— А скольки пропил?

— Ще тільки півтораста, ваше... ваше...

— Усе пропил? Али осталось?

— Усі рішил дочиста, справний козак, ваше проісхо-дительство. Хазяїн більш ие дає, каже-говорить: «Нехай на дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У службі мені не нужні: буде і жалования, буде і провйонт.

«— Зачим ти от отца ушол?

— Я но уіпол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

— Хто, ти ілі Левко?

— Пі, ні... ні... Левко — душа свята! Я, батюшка, ваше... ваше... ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

— А Левко крал когда?

— Ні... ні... ніколи, ніколи...

— Как же єво застали над одбитим сундуком?

— Ні... ні... Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук... а там у сундуку... у, грошей багато... Я... нікого не було... я і відбив і... набрав багато-багато! Да як набрав та пішов... і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив... хотів на Левка звести... і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші... То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш кажез «З’їмо Левка, а ївга за мене...» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати, що Тимоха п’яний розказовав, його під калавур віддати, поки Левка приведуть, з хазяїна зиськати останні гроші, двісті рублів, що винен Тимосі, а ївгу відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо так і на ділі буде так, то молися богу, не тужи: может, твой Левко і не з так виноват».

Дякуючи його дуже-дуже, пішла ївга до хазяйки.

Після цього незабаром, ще ївга тільки раз і була в угомонній палаті на провідках, чи не привели Левка, а про брата ще й не допиталася, де він і содержиться, якраз прибіг до неї верхи жандар і звелів як можна швидше йти до губернатора.

Тьохнуло у ївги в животі... зібралася, пішла.

Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну, привели ж твово Левка; я ево буду допрошувать, а ти стань тут (і вп’ять-таки постановив її за полотняну стіну) і слушай, што он будет розказовать, как то виплутається».

ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку, як вестимуть Левка... Крий матір божа!.. Трохи не крикнула вона, як побачила його! Чи він, чи не він, не можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою заріс, голова уподовж половина виголена, вже не можна того і назвати сорочкою, що на нім було, та ще і руки у залізах. Плаче, сердешна, тихенько; тяжко їй на такого дивитися! Якби їй воля, кинулась би вона до його, поперед усього виціловала б його усюди, дарма, що він увесь у пилу і, може, більш місяця як умивався; руки б йому переціловала, а більш, де пошморгані залізом. Так от-бо губернатор став його допрошувати і повелівав усю правду, як перед богом, казати. «Коли,— каже,— мені усю правду скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я за правду збавлю тобі пені».

От Левко перехрестився і став признаватися, а ївга ж то так і не дихне, щоб їй якого слова не втеряти.

От Левко і розказав, як вони любилися з ївгою, який у неї батько недобрий був до нього, а Тимоха як гуляв собі, який злодіяка був, як гонив його і як через нього старий ще й більш сердився на Левка; далі і каже: «Як же наметало невмоготу терпіти від їх нападків, ми з ївгою хотіли порадитися, як би нам уже швидше звінчатися. А в мене, які були гроші, рублів там з п’ятдесят, та й ті попропадали на людях; от я і журився, і не признавався ївзі; та як вона стала приставати, щоб швидше звінчатися, і змовилися зійтися у батькову світлицю поговорити, і ключ від неї мені дала, а сама кудися пішла. Я увійшов у світлицю і сидю собі та думаю... аж ось чую, що Тимоха гомонить у сінях і йде до світлиці... Що мені тут робити? Застане мене одного— причепиться, прив’яжеться, щоб не завівся битись. Втекти вже нікуди: той вже в сінях; побачить, як виходитиму, теж прив’яжеться, зачим я тут був, де ключ узяв? Нічого мені робити, я й підліз під стіл... дивлюсь з-під стола, увійшов Тимоха, озирнувся, що нема нікого, у вікно заглянув — нема нікого... зараз, узявши у вуглі сокиру, хряп по замкові!., замок розсипався. Відчинив скриню, недовго шарив, тягне мішок з грішми! Хотів увесь понести, роздумався, мерщій розв’язав... і став жменями тягти гроші та у кишеню, та як то поспішав, та й порозсипав їх чи трохи. Тут загомонів старий Макуха та щось і близенько: Тимоха, мабуть, злякався, шасть мерщій з хати, а мішок розв’язаний, гроші розсипані і скриню відчинену так і покинув. Тільки він утік, я як опечений вискочив з-під стола... лихорадка так мене і б’є!.. Господи милостивий!.. Що тут мені на світі робити? Сам себе не тямлю! Вийти так, усе покинувши,— хто побачить, скажуть на мене, і ївга подума, бо мені вона ключ віддала... Подумав собі, піти зараз старому сказати і привести сюди,— Тимоха відбрешеться, старий мені не повірить, і на мене паде велика пеня. Зовсім буду злодій. Лучче поприбираю, поскладаю усе, світлицю замкну, ївзі скажу, і порадимося, як нам батькові сказати. От так подумавши, тільки-таки що підійшов, боячися бог зна як, та розсипані по скриш цілкові позбирав у жменю і хотів у мішок зсипати і опісля з долівки зібрати, як тут і набігли!., і кричать, і гвалтують: «Злодій Левко, злодій!» Я так ї змертвів! І що вже дальш зо мною було, що вони робили зо мною, я нічогісінько не знаю і не тямлю»,

— Чи не боїшся ж ти, Левко, бога? — аж крикнула ївга, вибігши з сіюго кутка.— Чом ти тогді ще сього мені не сказав? Я б не страждала так, думаючи, що ти справді злодій!— а з сим словом прямо йому на шию так і повисла! ї плаче, і виціловує його, і регочеться... мов не у своєму умі.

— Де се ти взялася... моя кришечко?.. Моя рибочко!— нестямившись і забувши, де він і перед ким він, та тільки і зна," що приголублює свою ївгу, радесенький, що узрів її там і тогді, як ні думав, ні гадав.

Губернатор — спасибі йому — нічого ж то і не розсердився, а дивлячися на них, що як голуби голубляться, аж сплакнув та відвернувся від них, став платочком сльози втирати.

Перша схаменулася ївга — та до губернатора:

— І не положіть,— каже,— ваше превосходительство (бо вже розпитала, живучи у городі, як його величати), не положіть гніву, що ми при вашому лиці так осмілилися... Єй же то богу! Я така рада, така рада!— одно те, що побачила його, а друге, що він зовсім не злодій!.— що забула і вас, і себе не почувствовала.

— Нічево, нічево, галубушка! — казав губернатор вти-раючися.— Я й сам рад, што он не винават... Толькі правду лі ти гавориш?

— Єй-богу, правда, єй-богу, правда!..— перебила його ївга, уступаючися за Левка.— Се таки так усе й було! Вже Левко не буде брехати...

— Правда, сударю, добродію! — сказав Левко, низенько поклонившися.— Чи можна, щоб я перед вашим лицем, що ви є у нас від самого царя постановлені,'щоб нас ув абе-ду нікому не давати, та щоб я осмілився і подумати яку брехню або неправду сказати! Правда, іменно правда!