— Та де ж його узяти? Його вже повели на каторгу?

— Та вже ж що буде, то й буде; а вже ви, дядьку або тітко, не відказуйтесь, услужіте сироті.

Здвигнуть плечима, а собі сміються та думають: «Чи не одуріла наша ївга з великого розуму? Збирається на весілля, а жених там, де козам роги правлять! Побачимо, який з цього пива мед буде».

У суботу зібрала ївга коровайниць; бгають коровай, пісень співають, шишки ліплять, а тісто по пазухам крадуть; скрипники грають, дружко поштує, старий Макуха порядок дає, а сам, хоч хто його і пита, нічичирк, мовчить. От як усе готово, жінки поблагословилися і стали коровай ліпити: у подошву положили вівса та гривню грошей, а зверху і почали накладати шишки, а там через увесь положили великий хрест, а поверх усього усе уточки, уточки, з тіста мудро наліплені. Як піч вже поспіла, от коровай посадили на лопату, дружко і почав:

— Господи Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас!

— Амінь тому слову! — крикнули старости.

— Спасибі за амінь.

— Старости, пани підстарости!

— А ми раді слухати.

— Благословіть сей чесний і важний хліб у піч посадити!

— Боже благослови!

— У другий раз.

— Боже благослови!

— У третій раз.

— Тричі разом, боже благослови!

Зараз дружко і шурхнув його у піч, і затулили; дві молодиці, такі, що вже знали і слово, і що як у якому разі треба, сіли біля печі і пильновали, щоб ніхто і не підходив, з і не дивився на піч, а коли що, так зараз і відговорювали собі нищечком, і спльовували через плече.

А дружко, узявши тую діжу, що вчиняли коровай, та й приліпив усередині чотири свічечки воскових, і позасвічо-вав їх, і накрив діжу кришкою; та узявши з піддружим ті дві молодиці, які знали що до чого, хрест-нахрест діжу, та й стали серед хати, під сволоком, і стали діжу носитй, співаючи:

— Ой, піч ходить на ногах,

Діжу носять на руках.

Пече ж, наша пече,

Спечи нам коровай грече!

— та й б’ють діжу тричі об сволок; та й поцілуються промеж собою, пара з парою; та тричі так робили, а далі і стали поштуватись; а музика знай гра. А народу ж то, народу! повен двір і у вікна так і лізуть. Еге, та хоч і порядкують, хоч і горілочки не цураються, що скрізь усім підносять та частують, а все-таки над ївгою сміються, що за кого вона йде? Чого вона так мордується з сим весіллям, коли молодого нема, та де йому і бути, коли вже він досі у самій Сибірі! Та й самі дружечки, що бігають за ївгою по вулиці та співають весільних пісеньок, так тут приспівують до Левка, а промеж себе тихенько сміються. Інший зострічається, пита з хвоста: «Хіба ж молодий приїхав?» — «Та ні! Се так щось буде»,— зарегочуться та й підбігають за дружками.

Вздрів же і пан писар ївгу, що як краля йде поперед дружечок з розпущеною косою, бо сирота без матері, заквітчана та убрана, так що ну! Вздрів — і його так і узяло за печінки! Зараз і надумав, який би то бешкет ївзі зробити, що таки чи не піде вона за нього? Підвернувся до пана голови,— знав, з якого кінця зайти,— а той зараз і крикнув: «Не заступайся за Макуху! Я знаю, що Левко утік, а вони його ховають. Йди, перетруси все, коли ж нема, бери і старого, і дочку, при їх у холодну. Я вам не Явдоким, я люблю, щоб по-моєму робилося, а не по-вашому!»

Вернулася ївга з дружечками^, от би вже лагодитись і на посад сідати, бо зовсім вже впорались, так-бо молодого нема! Усі люди ззираються, сміються нишком, що з того буде, а ївзі і нужди мало: проворненька, веселенька, скрізь мотається, сюди зазирне, туди загляне і збирається дружечок усаджовати. Аж шусть! пан писар з командою:

— Де ваш Левко мандрований?

ївга веселенька, підбігла до нього бистренько і каже:

— Не турбуйтесь, пане писарю, він зараз буде. Просимо на хліб, на сіль і на весілля!

— Ви передержанці — заревів писар.— Ви передержуєте біглих! Десяцькі! шукайте скрізь, викидайте усе на вулицю, бийте, ламайте, шарте всюди, поки знайдете злодіяку! А затим беріть старого, тащіть його до правленія з дівкою, обірвіть з неї і квітки, і лепти; вона рештантка, поки знайдеться Левко.

— Та ось де я і знайшовся, не шукайте! — обізвавсь хтось за писарем. Зирк! аж то Левко!.. Левко, таки сам, гарний та бравий: у міщанській свиті, поясом каламайковим підперезаний, шапка висока з червоним верхом і з сірою околицею і за поясом вже й хустка червона та красна шовкова, з великими квітками; такої по селам не видно. Став перед писарем, узявшися у боки, і каже:

— А нащо я вам, пане писарю? Ось-ось де я!

— Бер... бер... бер... рріть його! — ледве промовив слово писар, зжахнувшись, що той Левко, про кого він думав, що вже давно у Сибірі, а він тутечки і є перед ним,—Беріть,— каже,— його та в колоду! Він воряга, злодіяка, шибеник, утік із Сибірі!

— Врьош, бездельник! — закричав за ним... хто ж то? пан, від самого губернатора...— Озьміть його под калавур!

— Потаскали раба божого самого у ту яму, що копав для другого! Се ж усегда так бува.

Зараз пан став розпрошувать про Левка. Усі ж то ув один голос сказали, що нема за ним ні одного качества, і що вони і тогді писарю так говорили, а що він писав, вони не знають. Та що тут довго розказувати? Вивів у сім ділі усі кінці, як писар плутовав і тут, і по судам з секретарями. Дійшло і до того, як і волость обдирав з-за голови; не минулося і голові, що нічого не згіав, а писар їм орудовав, а він усе тільки кричав: «Я вам не Явдоким, прежній голова!»,— а та"ки був занузданий писарем добре.