Раз якось понесла ївга віддавати роботу і, йдучи вулицею, бачить — якась-то проява. Багацько народу зібрало-* ся, біржаники стоять, і музика гра, так що ну! Вона думала, що весілля, та й підійшла, щоб і самій подивитися, як то у городі справляють весілля. Бачить — се не весілля: на передній збіржі троїста музика, та ще і з бубнами; на другій сидять двоє хороших людей і держать пляшки; а на третій збіржі сидить чоловік у хорошому жупані, і шапка на ньому козацька, гарна, шалевим червоним платком підперезаний, другий на шиї намотаний, а третій у руках, і усе їм утирається, і пресмертельно п’яний, і командує, щоб ті, що на середній збіржі, та поштували горілкою і старого, і малого, і хто тут стоїть, і хто назустріч іде, і таки усякого, усякого; а хто не хоче пити, того лає на усю вулицю і на музику знай покрикує, щоб дужче грала; а дітей, що за ним так, як сарана, біжать, за-ставля танцьовати, а їм за те жменями медяничні і усякі горішки сиплеть, що у шовковому платку, повнісінький, на красній ленті на шиї почеплений.

От ївга дивиться иа таку кумедію і усе ближче просувається, щоб лучче надивитися, бо у селі такої мудрації не побачиш: на те і город, щоб дурням де було вередова-ти. От той чоловік, потішивши дітей, скомандував: «Марш, музика, дальш!» Музика рушила, а народ і ївга за ними. Ідуть побіля хорошої хати,— вікно таке гарне, веселеньке; зараз той п’яний чоловік і кричить:

— Стой! Хазяїн сього вікна, що озьмеш, як я тобі його розіб’ю?

— Та я і цілкового не хочу; цур тобі, паняй дальш!—* сказав хазяїн.

— Брешеш, сякий-такий сину! — та хряп по вікну, а воно брязь! і до одної шибки так і розлетілось. Хазяїн у крик, а чоловік вийняв красну бамажку, тикнув йому у руку і каже: —Знай, сякий-такий сину, що вольний чоловік гуля,

І що піп там робив, так і здумати того не можна! їда збитсшцик; він устав, та до нього, та за баклагу; а збіі-тсшціїк і дає, бо вже зна, що буде. Отже він узяв, збитеиь іііілші, музиці звелів грати, а сам пішов по тому збитневі іоцака вибивати. Порозхлюповав, позабризковав усіх, дай збитенщикові п’ять цілкових, поїхав дальш кумсдії строїти»

ївга, йдучи промеж народом, стала у людей розпитова-ти: що се таке воно є?

— Та се найомщик,— їй сказали,— найнявсь у некрути, так сьогодні гуляє, і що задумав, усе робить і за усе платить, бо взяв грошей багацько; завтра ж йому лоб забриють, так поспіша сьогодні нагулятись, щоб було чим волю спом’янути.

От найомщик став і звелів своєму сватові поїти дітей горілкою. Малі діти п’ють,— їм і пожалуй! Далі звів їх накулачки, а сам їх прицьковує. От ївга усе до нього ближче, усе ближче, усе приглядається, усе придивляється, далі як крикне:

— Тимохо!.. се мій брат!., що се ти робиш?

— Га?.. хто... там... такий?.. Та се ївга, сестра моя. Де ти у гаспида узялася?.. Якого чорта тут робиш?

— Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?

— Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні мені воля на усс, а завтра,— «левой, правой, левой, правой!»— і став по вулиці маршировати, а сам хитається.

— Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у некрути? — питала його ївга, усе пристаючи і не відходячи від нього.

— Правда! Іду служить богу і государю у православне воїнство... вислужуся ахвицером... і прийду до вас...

— На кого ж ти батька покинув? Чи у своєму ти умі?

— Батька?., тепер можна покинути: гроші... його — поминай як звали: пішли по шиночкам та по молодичкам. З’їв Левка... своя воля! Вичистив батькову скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у салдати. З’їв би і тебе... Ось вийди лучче за нашого писаря...

— Як то ти з’їв Левка? Що се ти кажеш?

— Розказати? не можна-бо. Підцюкнув... підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий козак Тимоха!

— Як же ти його підвів? Розкажи мені.— Сердешна думала у п’яного випитати, що і як там він підвів Левка, так-бо сват його, боячися, щоб сестра не відмовила його від найомства і щоб гроші його не пропали, скочив, повів його до дрожок, сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От музика заграла Дербентського маршу, вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх покрив.

Народ посунувся у друге місце, а ївга зосталася як опечена. Тяжко їй та важко стало, що одним один і який би то не був, та усе брат, покинув старого батька і йде у салдати! «Щось-то казав, що і батькову скриню вичистив... мабуть, зовсім обікрав та і втік від нього? Та що се він каже, що підвів Левка і що з’їв його? Тут би треба його випитати', так люди не дали з ним і слова сказати! Як би його зопинити та до батька відіслати? Так що ж бо? як і батька обібрав (а без мене йому своя воля) і у хазяїна багато грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє? то чим ми будемо віддавати? Що на світі робити, не знаю! А що? піду до губернатора: він мені пораду дасть; він же по-дозволив, яка буде їй нужда, прямо прийти і йому сказати».

Шатнулася, мотнулася, справила своє діло і пішла до губернатора і, вже не боячись нічого, сміливо усе розказала, як бачила Тимоху і що він їй казав.

Зараз губернатор послав жандармів ськати Тимоху, а ївзі звелів тутечка дожидати.

Часів черезо два везуть раба божого нарізаного так, що ледве тямить себе. Губернатор постановив ївгу за полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што він будет говорить»; а його звелів увести до себе.

Тимоха як не п’яний був, а розчухав, що він перед великим лицем, став бодритися, випрямлятися, мов і справжній салдат, та як витягнеться, голову захилить, вона йому закрутиться, то він так і точиться.