— Я ще не згадав, що пані з очима-зорями мала світло-брунатну шкіру, але не на кшталт європейської засмаги, а древнішого туземного відтінку, набутого ще в материнській утробі. Власне, вона була дочкою індійського магараджі.

— Мені не почулося, мосьпане? — спитав на це Янош. — Перед цим ви були такі люб'язні згадати про американське походження.

— Це про її чоловіка. І, природно, говорили англійською, — сказав я вже сердито, бо відчував, що Янош не так стежить за бесідою, як вивчає моє обличчя. Знаючи мене як людину правдиву, він щонайбільше може запідозрити мене хіба в прикрашанні подій, однак і це було неприємно. Що він там вичитує на моєму лиці, питав я себе, мій вік? Який суперечить уяві про старість? Янош пам'ятає мене з дитинства і добре знає, що я прибріхую не більше, як половину.

— Ну і як, зрештою, ви зійшлися? — спитав Янош. — Чого мовчиш? — перепитав він за хвилину.

— Тому, певне, що не можу наспіх вигадати, як ми зійшлися, — відповів я холодно.

Янош примирливо торкнувся мого рукава.

— Не крекчи.

— Я дивлюсь на твою чесну дурну фізію, брате, і на ній просто написано, чому твоя жінка, ще й року не мине, наставить тобі роги.

— Ну, і як же ви зійшлися? — не здавався Янош.

— Коли її чоловік вийшов у гардероб, щоб забрати накидку дружини, я підійшов до їхнього столика й поклав перед нею свою візитівку з адресою і телефоном. Наступного дня вона явилася до мого помешкання. Навіть не зателефонувала, бо ми навряд чи зрозуміли б одне одного. Саме так і було: без будь-якого попередження з'явилася і все. Без слів, але з усмішкою.

— Отже, уявімо собі рандеву, — продовжував я, — коли сцена кохання чоловіка й жінки розігрується за найдревнішим сценарієм, при вимкненому розумі та суто тілесному єднанні. Замість розмов вони лише всміхаються одне одному, хоча усмішки ледве помітні в затемненій кімнаті, де крізь жалюзі тонкі, як лезо, смужки світла де-не-де заледве досягають ліжка. Нічого не заважає приємному спілкуванню тіл, бо, окрім взаємної насолоди, жодні сторонні інтереси не порушують цю гармонію.

— Уяви собі, — вів я далі, — ту майже величну тишу, яка супроводжує спілкування двох тіл у затемненій спальні, за вікном якої шепочуть пашаретські сади. Недосконалий людський розум — змій з едемського саду — не шкірив свої зуби, не чутно було ані звуку, лише ласки досвідчених рук, глибоке, палке дихання, стогін жаги, насолода обіймів. Насправді балакати було про що, однак єднання не потребувало слів. І голос природи, що вторив: є чого жити. Друже, ти дивишся на мою сивину? Я формулюю зараз, можливо, останній висновок свого життя: мені слід було одружитися на німій жінці.

— То ти ще хочеш одружитися? — зацікавлено спитав Янош.

Юлі, яка в цю мить зайшла до кімнати, я знав ще, як уже згадував, з юних років. Зараз вона була ще красивіша, ніж завжди. З блакитною в горошок хустинкою на неслухняних злотно-рудих кучерях, з прямим, трохи кирпатим носиком, сніжно-білою шиєю і жіночними формами, які лише тепер справдили те, що обіцяли в дівоцтві. Вона була звабливіша, ніж тоді… коли… пройшло вже немало!.. коли я, залицяючись до неї, мало не закохався. Цей спогад, вочевидь, війнув і на неї, вона зашарілася, глянувши на мене.

— Ой, як чудово, що ви зайшли! Так давно вас не бачили.

— Ти чуєш, Юлі, — сказав Янош. — Цей фрукт надумав одружуватись.

Юлі засміялася, а потім, ніби бажаючи залагодити недоречність, підбігла до мене, обняла й розцілувала. І на мить притислася до мене своїм гарячим, пружним, весняним тілом.

Ні, я не прагнув її. Жодною клітинкою. Тільки глянув — і відмовився від неї. Якийсь час ще спостерігав за її милими рухами, жіночою досконалістю її молодості, такою приємною для очей, вух, носа, однак на тому й завершив самоспостереження. Ні, ні, я не хотів її. Я застарий.

А що таким чином вияснив те, заради чого прийшов, я тут-таки встав і попрощався. Вони провели мене до передпокою, де я закурив цигарку.

— Ой, як дивно, — промовила Юлі. — Як тремтять ці пальці, якими ви тримаєте сигарету!

Я глянув на свої пальці.

— Авжеж, тремтять! — мовив я. — Я вже старий, Юлі.

Невдовзі для власного заспокоєння я відвідав госпис на вулиці Н. Після цих відвідин я обрамив і повісив на стіну своїх спогадів лише два рухомі зображення, аби в журні часи, дивлячись на них, отримувати розраду.

Бо й надалі, важко накульгуючи поміж вовчих ям старості, я вважав, що власну нужденність може полегшити лише споглядання ще більшої біди наших ближніх. Коли ми їх жаліємо, то забуваємо про себе, думав я. Адже в чомусь наші справи таки ліпші, можемо сказати про себе з тією крихтою зловтіхи, що завжди плаває на поверхні кожної звичної радості.

До біса! Не досить мені власного лиха, то я повісив собі на шию ще й біди інших, — прошепотів мій підступний внутрішній голос, коли відчув, що моя й без того хитка внутрішня рівновага зазнала зовнішнього нападу. Певна річ, трапляються ніжніші душі, які, як губка, вбирають кожну краплину сліз і все життя розбухають у цьому всесвітньому потопі, однак ця розвага не для мене. Якщо жалість треба розділити між самим собою і ближнім, то більшу частину я прибережу для себе.

Хоч як би там було, — думав я, — якщо зблизька розглядатиму остаточне виродження старечого віку, то зможу заспокоїти себе тим, що мій час ще не настав. Однак я не рахувався з тим, що нещаслива людина має власне усвідомлення майбутнього, яке набагато випереджає в часі, скажімо, тваринний інстинкт і тому завчасу спотворює незахищені радості теперішнього дня. Я гадав: якщо побачу якогось стариґаня, в якого труситься голова, то втішатимусь тим, що в мене тремтять лише руки.

Фіаско! Величезне! Бо коли я побачив лисого старого з тремтячою головою, який, сидячи в ліжку, торсав беззубими яснами вмочений у воді кусень хліба, то мені чомусь не спало на думку, що в мене густа чуприна, тридцять три зуби, а навпаки, примарилося, ніби я помінявся з ним місцями і тепер сиджу в ліжку, відмовляючись від запропонованої медсестрою кави з молоком, і скрипучим фальцетом вимагаю вмоченого у воді хліба…