Я підтяг мотузку — і моє підборіддя задерлося догори. Відпустив мотузку — підборіддя подалося вниз.

— Подивися на годинник, і коли мине п'ять хвилин, скажи.

— У мене не прохання, а, швидше, запитання, — мовив Тамаш, обіпершись на прасувальну дошку. — Тату, вас не дістає присутність у домі моєї дружини?

— Кр-рр, — сказав я.

— Бо якщо так, то я хочу просити у вас дозволу переїхати. Правда, у цьому випадку я не зможу виконувати ті завдання, заради яких ви мене викликали додому, проте це меншою мірою порушило б ваш звичний розпорядок, аніж наша присутність.

— Кр-рр, — сказав я.

Після згаданої вище розмови я відвідав — задля розвідки — свого давнього товариша, який так само мешкав з невісткою й сином під одним дахом. Колись… коли ж це?.. дуже давно!.. він потрапив до Пешта з алфелдського хутірця Гайдубагоша, його син народився вже тут, одружився, вже й підростають онуки. Цього дідка можна було пожаліти, як і мене, його дружина померла приблизно тоді ж, коли й моя, і теж під час пологів. Відтоді — оскільки зв'язок через дружин обірвався — ми бачимося нечасто. Поки Тамаш перебував у Швейцарії, я на самоті не раз розмірковував, чи не легше, зрештою, терпіти самотність в оточенні й під захистом сім'ї, як Йошка, ніж цю мою агресивну, зі скреготом зубовним, відлюдькуватість. І в такі хвилини я несамохіть опинявся наодинці з однією з кумедних — бо невирішених — проблем свого життя. Проблема ця, немов підводне чудовисько, зненацька виринала на поверхню моїх днів і плювала межи очі.

Я прирік себе на самоту, аби мати можливість працювати. Однак чи має моя праця бодай якусь користь і в чому вона полягає? Окрім того, що подеколи — зрідка — вдала, майстерно виписана фраза принесе втіху моїй душі?

Після п'ятдесяти з гаком років смішно ставити таке запитання. Та й гірко, до сліз!

Інколи вона так малюється мені, моя праця: буцімто я заходився складати єгипетську піраміду, однак вершиною до землі. А позад мене, в минулому, і довкруж мене, у вирі шаленіючої юрби, тисячі й тисячі таких самих безглуздих споруд, незліченна кількість перевернутих догори дриґом пірамід. Немов у пустелі, де міраж перевернув з ніг на голову сенс людської праці…

Це варто уявити! А тоді — покарання, вигнання незугарних творців у пекло і їхні зойки серед тамтешніх проваль.

Я не маю наміру роздумувати про сенс мистецтва, носити до лісу дрова. Долучатися до галасливого словоблуддя, крізь яке вже ледве долинають голоси самого лісу. Ми, на жаль, — і я теж не виняток — дійшли до того, що за деревами часто не бачимо лісу, інакше кажучи, за міркуваннями — сенсу. Наприклад, заради чого ми опинилися на цій землі: можливо, щоб добре почуватися? І т. д., і т. п. — каже у подібних випадках Стендаль, коли йому наб'ють оскому власні думки. Та всі ці міркування вартували б хіба що гомеричного реготу, якби не снувала довкола нас купа шляхетних душ, які прагнуть заспокоювати дурну юрбу. Утішити тим, що людина виконує на землі роботу паразитів — знищує, щоб наприкінці самознищитися.

І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи — хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку — слава йому! — бажає примножити нашу недолугу породу?!

Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань [13] , де турботливі родичі захищають самотнього старого від жорстоких ударів старості. І дбають не лише про чистоту простирадла, а й душу його оберігають від глумливих укусів зовнішнього світу, і навіть від неодмінного в таких випадках самобичування. І чуйно, й лагідно супроводять його до самої могили.

Невдалі результати мого візиту й проведеного обстеження не мали, на жаль, жодного впливу на мою подальшу долю. Це допомогло мені напрочуд ясно збагнути, що надбаний у старості досвід уже неможливо конвертувати. Той, кому на схилі років надають стусанів, відповідає лише сміхом.

Чи маю сказати, що й так було все добре? Та кажи-не кажи, однаково невідомо, що було б, якби все пішло інакше…

З Йошкою ми зустрілися біля його під'їзду, він саме повертався додому з блакитним молочним бідончиком у руці.

— А це що? — спитав я, показуючи на посудину.

— Як що? Молоко.

— Правильно, — сказав я. — Такому дідуганові тільки молоком і вечеряти, а не ростбіфом з цибулею.

— А ти все їси ростбіфи?

— Я? Аж надмірно. Адже я тобі годжуся в молодші братики.

Йошка кисло всміхнувся.

— О, так-так, — сказав він. — Якщо не помиляюся, ти молодший за мене на півроку.

— Я свої роки не рахую, ти мав би це знати, — відповів я. — Тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятись. Хоча, друже, ти старший лише на півроку, але в твоєму віці це велетенська різниця.

Він добряче постарішав відтоді, як востаннє був у мене. З його обличчя я бачив, що він думає так само, однак вирішив, що причина у його віковій далекозорості. Однак вигляд він мав непоганий: сухорлявий, високий, він здавався ще довшим — на висоту своєї шапки з баранячого хутра, яку не скидав з голови ні взимку, ні влітку, а іноді носив і в кімнаті. У цій шапці він був вищий навіть за мене.

— Лисієш, Йошко? — спитав я і ткнув пальцем на його шапку. Він тим самим жестом показав на мою голову — я був без шапки.