— Панночко, — мовив я, — ви помиляєтесь, я зовсім не пречудовий. Що стосується мого фізичного стану, либонь, ви вже чули, а якщо не чули, то будьте такі люб'язні запам'ятати, що в старих організмах структура білка докорінно відрізняється, це доведено зокрема й біохімічним аналізом. В ході обміну речовин у білку, що перебудовується, виникають дедалі стабільніші вузли, які, врешті, й унеможливлюють подальший обмін. Що це означає — а означає воно, серед іншого, й атеросклероз головного мозку, який рано чи пізно веде до кретинізму, — про це вам розповість детальніше mon fils [9] Тамаш. Що ж до моєї так званої душі, то я дивлюся на світ і вигляд цього бруду дозволяє мені лишатися чистим. Ви зрозуміли мене?

Не знаю, що вона зрозуміла зі сказаного, та мене вона зрозуміла. Безперечно, таке ставлення спершу спантеличило її: вона дивилася на мене широко розплющеними переляканими очима, однак не зблідла. Щоправда, не спромоглася щось відповісти, але з кімнати не вибігла. Хоча її по-дівочому тендітна шийка і почервоніла до самих ключиць, однак очі не наповнилися слізьми. Як видно, вона тримала свою душу в швейцарському порядку, і була ця душа такою ж цивілізованою садовою рослинкою — хоча, зрештою, тут ніколи не знаєш запевне! — як і душа Тамаша, хіба дещо самобутнішою, саме настільки, наскільки вона була молодша. Згадаю для прикладу вияв її природної тактовності: у моїй присутності вона ніколи, й пізніше також, не цілувалася з Тамашем, не дозволила навіть взяти себе за руку. Однак вийшовши до сходів за чверть години після нашої розмови, я вражено зупинився: згори, з їхньої кімнати на другому поверсі, до мене линула весела французька пісенька на хвилях приємного альту Катрін. Дякувати Господу, пробурмотів я, що вона хоча б не пищить тоненьким сопрано.

Нагорі скрипнули двері, сходами спускався Тамаш. Пісенька урвалася в ту ж мить, як відчинилися двері:

пролунало наостанок, і одразу ж у тій самій тональності, ніби продовжуючи пісню, почувся сміх, що звучав так солодко і йшов від самого серця, а може, звідкілясь ще й глибше.

Вона сміється… з мене?

— Дорогий татусю, чи знайдеться у вас ще п'ять хвилин?

Внутрішні сходи вели нагору до Тамашевої кімнати, а вниз — до цоколя; тут мешкала Жофі, поряд була ванна кімната і ще кімнатка для гостей, далі — кухня-пральня, комірчина і — згідно з вимогами — окреме приміщення для газового лічильника. Я подався до пральні, де щодня двічі підвішував себе на п'ять хвилин, щоправда, якщо не забував про це.

— Зараз мені ніколи, — буркнув я похмуро. — А втім, ходи зі мною, — кинув я через плече, вгледівши його розчароване, насуплене обличчя.

— Нащо вам підвішуватись, тату? — спитав Тамаш.

— Я втілюю присуд, винесений мені суспільством, сину, — відповів я. — Точніше, втілив би, якби стало духу. Отож так без толку й приміряюсь, двічі на день… Отам, праворуч, перші двері, це і є моя плаха.

Пристрій для підвішування, з дерева, сталі і шкіряних ременів, був прилаштований у пральні на довгому міцному двадцятисантиметровому гачку. Тамаш зацікавлено розглядав його.

— Він також годиться для розтягування закостенілих шийних хребців, — сказав я, — щоб я міг тримати спину пряміше, беручи участь у суспільному житті.

Я почав застібувати паски. Голову — поміж двох підбитих замшею ременів, підборіддя — на передній. Щоб застебнути третій, з'єднувальний, ремінець, доводилося петлю довкруж шиї трохи повертати ліворуч, але й так мені інколи по декілька хвилин не вдавалося натрапити на потрібну дірочку. Від допомоги Тамаша я відмовився.

— Краще допомагай мені не забувати про цю нікчемну інквізиторську вправу. Взагалі це мала б робити Жофі, але вона, певна річ, теж забуває.

Присутність сина радше мене нервувала, бо я ніяк не міг застебнути пасок.

— Облиш, — сказав я. — Та заразом хочу ще попросити, щоб ти нагадував мені, аби за півгодини до вечері я пив шлунковий чай. По-суті, це теж обов'язок Жофі, але вона забуває. Приготувати — приготує, однак не подасть. Якщо не п'ю його щодня, то маю запір. Можливо, через скнарість.

— Через скнарість?

— Що моє, хай лишається зі мною, — пояснив я.

— Розумію, батьку.

— Втямив нарешті, для чого ти повернувся зі Швейцарії?

Здається, Тамаш таки мав почуття гумору. Він сміявся. Та це мене не втішило.

— Коли я підтягну мотузку, — сказав я, — звертайся зі своїм проханням. Це найсприятливіший момент: не маючи можливості говорити, я не матиму змоги тобі відмовити… Однак, стривай, ще одне слівце про Жофі.

У кутку кухні-пральні в блакитному пластмасовому цеберці мокла брудна білизна. На гладильній дошці біліла моя невипрасувана сорочка.

— Жофі, — сказав я, — не бажає визнавати ma belle-fille [11] господинею, отож хай Каті не спаде на думку замовляти їй обід, вечерю чи цікавитися підрахунками витрат на господарство. В цьому немає необхідності. Я теж ніколи цього не роблю. Жофі вірна мені, як старий комондор [12] , до її рук і філера не прилипне. Ну, кажи вже.