Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

5. Лірична химера

Коли надходить час іти коханим, то тільки музика, як передчуття вокзалу принесе спогад про золотаві плечі жінки, що на тлі білих ковдр були тільки як сонячний відблиск на речах, залишених у кімнаті. Ми прощаємось трохи сумно біля входу в метро, і наш подих розтає в морозному повітрі, незграбний, як міф про вічне кохання. І тільки коли наші очі зустрічаються, ми посміхаємось легко і просто, і ця посмішка, ніби вогники цигарок вночі, вихоплює з темряви наші обличчя, і раптовий спалах очей, і розуміння того, що наше прощання — світле, як музика полину край шатра, край сонця мандрівного.

6. Химера в індустріальному пейзажі

Напевно, тому, що в нас не було філігранних старих дзиґарів, що можуть на ратуші час вибивати, час пік нас провіз у тісному тролейбусі. І світ нам явився, де лінії автострад були, ніби руки коханців, і музика в барах — бурхлива, як яхта, яка всі вогні засвітила і мчить серед рифів вночі, блискуча від піни морської.

7. Оголена химера

Одноманітність дощів, мов біла піна жерделів в годину цвітіння, асфальт інкрустує неймовірним блиском, і одне мерехтіння від стін кам’яних відлунює як доказ того, що кохані приходять непомітно, наче луна у примарному сяйві дощів з кольоровими струмками води на мокрому одязі, щоб тільки очима, а не тихим дотиком губ легенду про Беатріче творити.

РЕНЕСАНС

Цикл

1. «Візантія і присмерк…»

Візантія і присмерк — ранковий, мов присмак цикути, і гойдання дахів черепичних — наче шовк колісниць і плащів. Увійти у цей день — як до леза ножа доторкнутись. Увійти в опалеву кімнату з галереями пристаней і човнів. Асфальтована вуличка рухом недбалим відімкне сонний порт і поезію телеграм, і на тлі цих зелених дерев червону цеглу будинків — наче давньої книги тонкий і потертий сап’ян. Біле сонце слов’янське від сотні суєт піднімає це місто на вежі і списи і малює навпроти легке і кохане обличчя чи дівчатка, чи панни, чи так — ренесансу портрет.

2. «Полудень, курява…»

Полудень, курява, все різке і суворе настільки, що навіть вода в водограях кольору золота стала. (Наша пристрасть вже кинула нас в тінь від парасольки над столиком, краєвид на Поділ і піняву прохолоду склянок) Трохи сумно тому, що здається пом’ятим і зайвим одяг, місто, життя, тільки сонце — тягуче, як мед, учить всіх переможених, що лиш те насолода, що кров’ю і силою взяте, і в граничній яскравості фарб наші слова — ясні, ледь посріблені зовні коханням темним, як татарський набіг.

3. «Ввечері машини поливають вулиці…»

Ввечері машини поливають вулиці, і асфальт стає оксамитовим, наче звук флейти, і це оксамитове звучання вечора стелеться над нами, мов запах розквітлих вишень. Врешті ж, музика подібна до слів, а тут — просто раптом докотилася луна від трамвайного цокотіння, чи далекий гудок пароплава, а чи сміх безтурботний тих, що місто це називали своїм, а були так недовго, що лише майоріння потертих плащів, запах полину і втомлених коней залишали в цих стінах.

4. «Руки сірником освітити…»

Руки сірником освітити в кімнаті мовчазній і раптом побачити дорогу між пагорбами, де рудуватий пил копита коней окутує, коли зелена течія Дніпра забирає повільно найкращих з комонної історії вартових наших веж. І ніжність раптову відчути до жінки, що дивилася повз малий вогник десь дуже далеко, зі спокійною впевненістю всіх, кого люблять.

5. «Перейди крізь вогонь, що спалив…»

Перейди крізь вогонь, що спалив тих, що поруч з тобою якось ішли по коліна в тумані ранковому. Перейди крізь вогонь, що мовчазними всіх зробив і суворість лишив на всьому. А потім, дивлячись на обличчя милих в далині, намалюй освітлене вночі місто — мармурового хруща на своїй долоні.

ЗАМАЛЬОВКИ

Цикл