Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

ПОРИ РОКУ НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ

Цикл

1. Зима

Рости, братва, немов трава, — все неприступно і казково, так закрутімо Ватерлоо, щоб гвардія не підвела. Замети, вітер, і в альковах панянки в’яжуть помела, бо ще висріблює зима шибки в провулках іграшкових. Весь день в легкому напівсні у грубках зблискують вогні і затихають на обличчях. І сіється із димарів сухий, дзвінкий сосновий дим з ледь чутним запахом живиці.

2. Весна

Коли завулками клубочиться туман і зависає в різьблених піддашшях, з пахучих дрів запалене багаття легким вогнем зігріє руки нам. І переробимо історію слов’янства, де буде Див, і княжий каштелян, і ключник золочених брам, і скрип возів, пошкоджених на марші. Полки вернулися і випили вино у срібних чашах за усіх полеглих. Вже вечоріє. Місто, мов легкий вінок, гойдається на течії зеленій. І тьмаво сяють крізь прозорий шовк чорнявих бранок прохолодні стегна.

3. Літо

Джмелі, і ретро, і Поділ. Крути із придихом, бо свято, і підрядилися зіграти під катеринку давніх днів. Катрена в’язь — така строката. Шинки гудуть, і лине рій легенд про замок і повій, і пасторалі шістдесятих. Sic tranzit glori [1] . Для купців цигиче скрипка, і в безладді снують ватаги горобців. Тож піднімайте повні гальби і бийте з розмаху об стіл за білу кізку Есмеральди.

1

Так минає слава (лат).

4. Осінь

Опівночі біляві діви відчинять вікна зеленаві — прийшли дощі і тарабанять, неначе стріли вуркотливі. Вихляста тінь пливе над нами, закутавши шарфами шиї, змалюємо димавий Київ і вогнищ відблиски багряні. Вже все так близько і непевно — ці переблиски фіалкові і кружеляння навзаємні, а в дрібній сутіні альковів сплітають лінії таємні красуні пишні, барокові.

ХИМЕРИ

Цикл

1. Незбагненне марево

Безмежжя цього простору, що торкнувся наших очей, — нетривке, наче пам’ять пригаслих губ, і треба пройти через холод оцих пустель, де кожна поразка людини — наче коштовний рубін у залізній оправі шолому. І тому ця данина червоних тонів має сплачена бути, і все промине, навіть тепле каміння храмів, що спрагло обличчя підняли, в чорних пісках зникаючи. А тоді, на межі, надійде щось забуте давно, наче сміх, або плач, або просто далека луна срібних звуків, що в просторі тихо падають.

2. На похмурій вулиці

Потойбіччя снігів починається там, де ледве мріють долини з вузькоколійками в глибині, а тут — як акварель невідомого майстра — оголеність шпилів, що самотою ідуть до неба крізь холодне світло пожовклої зими. Через це треба мовчки ввійти в колихання повітря на вулицях темних і мокрих, де двері під’їздів пофарбовано іржавою фарбою, а плями на стінах — це тільки ознака віків проминаючих, і не потойбіччя шукати, а мить найкоротшу, бо лиш голуби, наполохано вилітаючи з вікон горищ, можуть вивчити кожен вигин черепичного моря під крилами.

3. Химерна весна

Від того, що день стає все прозоріший, сніг, як іскристий пророк, прозорість цю перетворює у легку мелодію дахів, що, мов пасма кольорового диму, піднімаються вгору з Подолу. Стримані сплески яскравих тонів — у довершеній чіткості кам’яного слов’янського міста, де камінь — тонкий і прозорий, мов гілля дерев, і тільки під вечір паморозь, ледь струменіючи, тендітна, як скло, незграбний ескіз кохання малює, коли почуття ще туманні і дивні і, мов крізь серпанок, вулиця проступає з рядами зелених будинків, що вгору ідуть, порослі мохом.

4. Патріотична химера

Осінь прийшла, як повільний нічний трамвай, випереджаючи смерть, задзвонила падінням червоного листя під ноги, і я назвав твоїм іменем Україну, бо мусив цей край ще хтось полюбити так сильно, щоб тільки коханням назвати його. І все, що я мав, що ледь проглядало, мов замок, потьмарений в завісах дощів, змаліло, і враз ранковий туман провулки закутав аж по карнизи будинків, сховавши від ока і листя, яке опадало, і цинкові відра зі сміттям, і сірі машини, накриті брезентом; і ледве доніс цей запах ялин і глибоких озер, що лиш у долонях твоїх лишився, як спогад про вічність.