Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

СОБОР

Цикл

1. «Бджоли летять.»

Бджоли летять. Бджоли окутують нас, у важкому їхньому меду світ кленових човнів, світ будинків, мостів і пагорбів дзвінкими голосами дітей пливе. Світе мій у затінку дерев. Князю мій, оксамитами, човнами, дівами в хвилях легких повертаєшся — місто дзвінкове в плачі голову закинуло: там за пагорбами полк твій птахи крилами накрили. Вікно відчиняємо, день тягає, мов шовк, на пагорби правого берега: колії підземки в снігу ідуть за обрій. Крислаті дерева Відрадного, солодка курява Відрадного — голубник для всіляких — вороних, карих і просто голубник: стріли летять, і стріли влучають — в прозорому сосновому повітрі лівого берега, наче мідний меч, злітаєш в моїх руках, сяйвом залита, стрімка.

3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…»

У диму цигарковому місто — геть промислове, у диму на світанку ми — в крові, ми — вершники, юні, ми на конях приходимо, і в траві, над нами, як горлиці, — діви юні, вродливі і ніжні, і кохані, тому що — в диму світанковому. Очі бога трави, ці зелені, веселі, закличні, очі наших дружин і прохають, і пестять і ще — ще не всіх золотих у світанку, на злеті перехопили, ще виносять вино синьооким, русявим і молодим. Місто дихає, пагорби — в синьому мареві, небо — в золоті, діви — в хутрах, ще усе на місцях, ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає: О шовкова трава Берестечка і удар кінноти під Батіжком.

4. «Орлине гніздо.»

Орлине гніздо. Сходи нагору ведуть, гілля дерев над ними склепіння гнучке утворює, в затінку їхньому бронза мечів потемніла від крові. Бронзу щитів змикаємо, облич наших — не видно, ми ж — бачимо все: стріли дзвенять, від щитів відбиваючись, падають в куряву на сходах. Дерево стріл — чорне, важке, задушне, мов коси рабинь візантійських. Гнучкий, наче рись, наш прапор вгору повзе, понурих стріл уникаючи. Шерсть рисі пахне лісом ранковим, очі рисі палають синім вогнем: ми луки тугі піднімаємо, стріли дзвінкі лісові крізь зелене сплетіння гілок, наче дикі бджоли, дзижчать. Щити на плече закинувши, вгору ідемо, мечі на ходу витираємо. Світ у долині — ясен, і переможцям — слава.

5. «Присмерк за вежами…»

Присмерк за вежами — ми від юності ідемо: давніх друзів ледь впізнаю — щось інше нас нині об’єднує. О нескінченний стрій вічного рушення посполитого: стриманий шурхіт слів, сніг непорушний на вежах і в суворому світлі вродливі обличчя княжичів. Всесвіт над нами — наче тінь снігопаду, але на засипаному снігом континенті людина збудує дім, людина утвердить себе. В центрі Всесвіту — планета людей, цей залізний і жорстокий світ, світ красивий, гідний того, щоб в ньому жити.

Під ясним сонцем

Пісня сонцю

І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії. (Прийшли три князі, три мечі при нозі — три соколи в піднебессі) Дажбог (Закурили дими, підняли доми — підняли нас князі) Дажбог І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії.

АРІЇ

Цикл

1. «Коли білі баранці хмар…»

Коли білі баранці хмар котяться безладною отарою на схід, ми ідемо назустріч сонцю, дзвінкі від спеки і камінного пилу, що лишається в складках одягу. Холодна вода водограїв куриться під копитами коней, вечірнє сонце, наче червоний кетяг винограду, зависає над бійницями веж із жовтої цегли, і легкі полотняні намети на мовчазних майданах Міста вітер пахощами садів наповнює, а в освітлених місяцем завулках жінки повільно з тісної білизни виходять і, білі стегна звільнивши, білими гарячими ногами прагнуть спіймати безмежну ніч, сплітаючи їх у нас за спиною. І якщо ми приходимо вічними вершниками, ми нашу волю по колодочку вбиваємо у Схід.

2. «В той час, як у горах червоних…»

В той час, як у горах червоних, де сивий цупкий чагарник обступає прозорі джерела, нам починають снитися слов’янські зорі, ми заливаємо зі шкіряних відер наші багаття, які блищать між скелями, наче діаманти в скриньці, і морди наших коней починають дивитись на захід. І коли нарешті ми сходимо з сідел, жінки білими паруючими животами притискаються до наших потемнілих облич і своє голе і жадібне тіло кидають нам в руки.

3. «Жінки — білі, м’які і мокрі…»

Жінки — білі, м’які і мокрі — поруч з чорним камінням битих доріг рожевими і теплими грудьми та міцними вологими стегнами труться об наші плечі, животи і коліна. І ще довго-довго по тому, як затихає луна наших гордих пісень край спадаючої куряви на шляху, жінки з розкинутими ногами зберігають на собі наші втиснені обриси.