Все туманіє в тому сні,де босоніж проходять феї,курять жертовники Ахеїі сяють бронзові щити.Все туманіє в тому сні.Блакитний мармур Херсонесу,де впали, як прозорий шлейф,крислаті тіні галерей,і світиться над чорним плесомблакитний мармур Херсонесу.Струнких богинь із теракотиповільна грація. І танев далекому диму отаман,що в каламутному затоніслов’янства ставив пантеониструнких богинь із теракоти.
Золотавий сонет (В старому Києві)
У тиші цих плавких провулківлиш сонце зблискує на вікнах,і кроків майже непомітналуна — мов кошеняти муркіт.Манірна мрійновтома квітня,дахи — легкі, як поцілунки,і сміх відлунюється лункоу шатрах простору блакитних.Стираються повільно грані,все — позолота перетвореньі гнучкість спалахів сріблянихв прозорій чаші водозбору.І тільки музика, що танев меланхолійних стінах двору.
На півдні
Кімната, стіл і попільничка,і недопалки цигарок,і креслить коло із думокмаленька лампа електрична.Вікно у сад і чорна кицька,що котить місяця клубок,а стіни пахнуть, мов бузок,і сходить зірка опівнічна.Старий будинок з мезоніномі оксамитовий сезон —це трохи сумно, трохи мило.А над усе, неначе сон,дзвенить мелодія щасливаі пересмішник — в унісон.
Магічна вистава
Лише півтіні, півтони і сніг,що падав тихо й замерзав на віях,яскраві кольори зім’яв, розвіяв,зачарував цю ніч, та не затих.У кожне сонне київське подвір’яприніс тривогу і печаль доріг,неначе цуценя, крутився і наспіхзривав дроти високовольтних ліній.Порятував нас алкоголь і дим,і зациганили по колу «Ватру»,промоклу, наче сивий пілігрим.І кожному своя судилась карта,та залишалось декілька хвилин,щоб зрозуміти таїну театру.
Останній учень магістра Кнехта
Він, що вийшов нагору по стежці крутій,що стоїть під дощем, ніби грішник,що ішов, як пророчення віще,цим забутим шляхом в самоті.Скільки злетів було, перемог і падінь,і це все — лиш за те, щоб ниніподивитись, як тихо собі стукотитьтоварняк в поруділій долині.Притулився щокою до шорсткої корицих ялин. І — ні сліз, ні кривди.Тільки — спокій, немовби вода на вікнірозмиває гірські краєвиди.…Темно стало, і він прийнявурочистість мовчазного надвечір’я.Тільки глиці повільне падінняпо собі залишав.
Бій
Південний вітер геть запорошивкотурни і плащі, мечі і пращі,змішав ряди і про страшні напастіцентуріонам враз нашепотів.І тишею оливкових гаїв.де стежки плутані, немов галерніснасті,окутував вогні багать пригаслихі колихав шатер багряну тінь.Ощадливі на рухи стали гунни,затих нубійця войовничий клич,і бились мовчки, люто і бездумно,і вже коли на шанцях стала січі не лишалося надії на рятунок —важка і прохолодна впала ніч.
Учвал під місяцем
У ночі, темні, владні, злі,коли по вінця переповнить,проситимеш: — Ну сотворихоч хліб насущний,а хоч войну.Бо все не так, все — не гаразд,бо все — підступно і брехливо,тож все — в вогонь,нехай по насдля інших виростають крила.Бо все не варте навіть млипівсвітанкової,і голосще промовлятиме:— Беримеча, що розірве це коло.Бо чи з пустель, чи з Іудеййде чорна хвиля зрад і рабства,та скаче вершникі мечемпроводить лінію незгасну.
Жанна д'Арк
Набридливий дощ тарабанить.Остання надія — сталь меча.Йоанно, твоїми вустамидихає зараз Франція.Йоанно, за перемогуочі твої — глибокі.А в Франції всі дорогив’яже дванадцятий полк піхоти.Йоанно. Не встигли. Пізно.Роту — в чвал. Щоб фінал, а не щем.Альбіон, Орлеан і діва —переплетені. Не розберем.
