Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

2. «О народе, я — частка твоя…»

О народе, я — частка твоя і силу твою усвідомлюю: наче натомлений звір, дихає ввечері місто. Ми дорого за все заплатили. Історія народу — наша історія, історія держави — наша історія, ми собою її написали: в чорному контурі міста спалахи наших серць — очі бика розлючені. — Нашу перемогу ми нікому не віддамо, — сміються хлопці. — У нас вперта кров, і в ній уже нуртує слово страйк.

3. «Передмістя — снігами засипане.»

Передмістя — снігами засипане. Поїзди випливають з туману, медового, молочного, спекотного, поїзди до міста тяжіють, що полум’ям темним своїм в білих снігах жевріє. Незримо наповнює простір звуками і кольорами, легкі силуети будинків, наче листя кленів різьблене, в повітрі пливуть холодному. В тихому світі зимовому, золотаве, струнке, горде, місто, що величі своєї свідоме, химерними барвами сяє. Великим будеш ти, о народе, що столицю свою несеш, як дитя беззахисне на руках.

4. «Люди у светрах.»

Люди у светрах. Вечорами вони заповнюють місто: неспокійні північні характери, буденні в своїх клопотах, великі в своїй згуртованості. Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу, в хвилях ліхтарів і реклам, тролейбуси з обмерзлими вікнами, блискучі, іскристі — люди виходять і заходять, хочуть узгодити себе зі світом: нині це — палац крижаний, наповнений іскрами і теплом колотнечі людської. Люди у светрах, що день віддали плинові ріки, зараз, після роботи, — руки в кишенях, очі, швидкі та блискучі, придивляються, зважують, все помітити хочуть: сніг цей розгрузлий, машини в заметах, подвір’я заводу і голоси дзвінкі, що в повітрі морозному прожекторів світло гойдають. Затишно їм у цьому світі. Це їхній світ, і вони в ньому — великі.

5. «Цей сад на горах…»

Цей сад на горах — легкий і високий, в снігах — різьблений стежками. Нині безлюдний цей сад. Ми — у ньому, собою його доповнюємо. Світло хистке горобини — червоне і біле, ми між заметів ідемо. Місто — внизу, на причалах лежать катери, вирубані з криги. Місто — як на долоні, справами своїми живе, зіткане з вогнів і туманів. Сад над Видубичем, королівна варязька в слов’янських хутрах.

КОРАБЕЛЬНЯ

Цикл

1. «Зоряний легіт…»

Зоряний легіт усіх водоспадів землі в цьому дощі заблукав і шукає, і плаче. Рейд у тумані, як в золоті, а кораблі в безвість ідуть, розтають і згасають неначе. Літо води у прозорих цямринах долонь. Літо оцих королівен, крізь відсвіт кульбаби далі ідуть. Все проминає, і знов все починається рейдом, туманом і кораблями. О будівничі! Занурте дзвінку пилу в плесо дерев, обважніле, м’яке, гаряче, наче груди варязьких вагітних, молодих королев, що на світанку заснули і сни невідомі бачать. О будівничі… Як молоде вино, наливаємо наш корабель в чашу прозору оцих риштувань у сосновому золоті, що, наче мед, струменіє із ран дерев в дзенькіт сокир, в метушню теслярів і потужні удари молотів. О будівничі… Фортеця і ви — це все. Камінь фортеці в траві — наче оса в бурштині. Все — в переливах мечів, і хвиля бурштину несе в літо долонь кораблі — неземні, навісні, ясні.

2. «Де розквітлий бузок…»

Де розквітлий бузок фіалковими тінями ллється на тіла розпростертих, і сонних, і світлих в траві. Де високим лишилося все, бо все — перемелеться: запах борошна, легіт прозорий і кораблі. Відблиск сонця в повітрі в’язкому тече, мов кінноти барвисті плащі розтають у повільному шлейфі куряви, і повільним жестом руки сталь сокири входить у дерево золоте і виходить із нього — волога, тяжка, закурена. Все — прийдешнє, і все — сотворенне у цьому сторіччі. Лиш тіла розпростертих в коханні, в траві, в напівсні: на скелястому березі — злами сонця у краплях суничних — зустріч сталі і дерева — у наскрізнім промінні прозоре гудіння бджоли. Полонянку свою і княгиню жадану свою в цім краю, де єдине живе, і вирує, і плаче, одне: корабельня; де тягучою кров’ю дерев напоєно линви, каміння і землю, наче хліб свій останній, жаданий, гіркий, притискаєш до губ полонянку свою, королеву. Перші краплі дощу. Нас пробуджує срібло і шовк, що тіла обгортає і робить їх ближчими, злими, гнучкими, наче посвист змії. І сплітаються звуки й уривки думок у дзвінкий краєвид корабельні, кохання і зливи.

3. «Ти прийдеш навесні.»

Ти прийдеш навесні. Із блакитних і синіх осель заклубочать дими, і падуть на них стріли навскісні, і по чорних колодах, наче звір, сповзе корабель і ударить грудьми у мальовану браму пристані. Ще й мальовану дивним, лихим візерунком заклять, нескінченним орнаментом долі, кохання і смерті: на закурених вежах сурми понуро кричать, у крикові їхньому — голі ми. Голі, та вперті. І сповзе корабель. І ударить грудьми. І шукай тоді наших по всіх незліченних причалах і корчмах. Розпадеться князівство, і манірній величі — край, і котитися світом нашим довго і марно тамованим ордам. Ти прийдеш навесні, в білій куряві, білій і золотій від таких нетутешніх повір’їв, і марень, і буднів, і побачиш: на обрії чорні цяточки кораблів, наче очі, відкрились і дивляться, і невідступні.

4. «Скелі тануть над берегом…»

Скелі тануть над берегом, краплі забарвлюють тло у червіньку мечів. І черлених щитів при коліні, мов квіту, лягло по обидва ряди, де порубано щире золото. Скелі тануть над берегом, з чорних лісів піднімається вир чорних псів, і вовків, і сокир, піднімається змій, і палає його луска, і кудлатими хвилями починається приказка. І тече череда. А на темних колодах мостів дістають з-під кирей, і кривавиться ніч, і біліють в імлі білі куни у золоті і серебрі. Проводжайте гостей. До суворих норвезьких морів вирушають ладді.