Шрифт:
— Вам?
— Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.
— І він повідомив вас?
— Звичайно.
— Ще кого?
— Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.
— І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?
— Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.
— Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?
Глуховський одразу вловив підтекст цього запитання. Похитав головою.
— З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!
— Яка ж?
— Вахнічев на фронті служив у розвідці, — впевнено рубонув долонею повітря Глуховський. — У Вахнічева груди в орденах, два — Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!
— Так, — погодився Козюренко, — і все ж чому саме на Галату впав вибір?
— А я знаю — чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.
— Добре, — полковник зробив помітку в блокноті, — це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізвища працівників, які знали або могли знати, що Галата одержав доручення.
— Товаришу слідчий, а тепер послухайте мене… — В очах Глуховського загорілися іскорки. — Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, — одразу поклали трубку.
— Павло Павлович, — кивнув Козюренко на директора, — вже розповідав нам про це.
— Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!
Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:
— Що ви маєте на увазі?
— Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбивство. А Засенко не знав — з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні під столом розливали.
— Ого! — не витримав Шульга. — І цей Засенко знає, з ким пив Галата?
— Незнайомець, — заперечив Глуховський. — Каже, раніше ніколи не бачив. Я ще хотів нагримати на Засенка — чому вчора не повідомив про пиятику. В робочий час! Та ще й цілу пляшку!
— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що постачальники…
Козюренко не дав йому закінчити:
— Чи не могли б ми скористатися вашим кабінетом? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.
— Звичайно, — підхопився той.
— Секретарка покаже нам, — зупинив його полковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.
Задзвонив телефон, директор узяв трубку.
— Вас, — зупинив Козюренка.
— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Нехай почекає. Зараз виїде майор Шульга.
— Комірник? — запитав майор.
— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.
Шульга розклав на столі кілька фотографій, підкликав комірника.
— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?
Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кожний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.
— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.
Фото Галати лежало третє від краю, комірник навіть не торкнувся його.
Шульга задоволено гмикнув.
— Так і запишемо в протоколі, — взявся за ручку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.
— Так, тверджу.
Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запитань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хотів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характеризувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.
Майор трохи подумав і вирішив не гратися з комірником у піжмурки, адже той мало не чверть години спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання злочинців.
— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потребуємо вашої допомоги.
Комірник ніяково здвигнув плечима.
— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…
Шульга не утримався від усмішки.