Шрифт:
— Вважаєте — хтось із нашого колективу? — аж перегнувся через стіл директор. — Цього не може бути!
— Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.
Директор почервонів.
— Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..
— Я хотів би, — якомога м’якше перебив його Козюренко, — щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбіція чи неправильне тлумачення честі колективу тільки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписуватимете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.
Директор глянув просто у вічі Козюренкові.
— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по постачанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його прямий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матеріали. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.
— Давайте, — погодився Козюренко.
Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.
Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увірвався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши дверима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.
— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.
— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.
Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з цікавістю.
Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:
— Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знаєте, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опанувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки вибивали оті злощасні норки — нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!
Директор поморщився.
— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…
— А про що ж я кажу?— щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?
— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?
Глуховський не задумався ні на мить.
— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще каракуль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього місяця двічі.
— Галата одержував хутро?
— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.
— І все ж прошу пригадати: раніше Галату посилали по хутро?
Глуховський замислився лише на мить.
— Ні, — відповів упевнено, — по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.
Козюренко перезирнувся з Шульгою — очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.
— Коли ви дізналися, що на вашу адресу надійшли норкові шкурки? — запитав Козюренко.
— Позавчора.
— Чому одразу не послали по них? Самі ж кажете — довго вибивали їх…
— Позавчора усі машини були в роз’їздах.
— Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки надійшли на станцію?
— А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.
— Звичайно, який же секрет! — засміявся Козюренко. — Та все ж ми хотіли б знати…
— Я вже зрозумів вас, — притиснув руку до серця Глуховський. — Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…