— Росту точно такого, як я, — ми стояли поруч, і я помітив. Років п’ятдесяти, а мо’, й на рік–два менше.

— Як визначили?

— А, прошу вас, це було неважко. Дощ збирався, і він поскаржився, що ногу крутить — поранений. Якщо не грав вар’ята — був на війні. Отже, менше п’ятдесяти не даси, а старшим не виглядає.

— Можливо, — погодився Шульга без ентузіазму. Подумав: можливо, досвідчений рецидивіст, дістав рану в п’яній бійці чи десь-інде.

— Він ще поплескав себе по стегну, — вів далі Крих, — а тильна сторона долоні в нього в рудому волоссі. І ще ніготь неправильної форми, здається, на середньому, ні, на вказівному пальці.

— На правиці? — пожвавішав Шульга. — І як зро­зуміти — неправильної форми?

— Ну, такий, наче хтось прибив, і чорний весь.

— У чому цей тип був зодягнутий?

— Сірий костюм, сорочка в смужку. Сорочка біла, а смужки рожеві. І, прошу вас, брусуваті риси облич­чя… Брови широкі, а ніс і щоки буцімто сокирою ру­бані.

— Блондин чи брюнет?

— У кепці він був, — відповів Крих, наче виба­чався за недостатню спостережливість. Але Шульга вже збагнув недоречність свого запитання: якщо тильна сторона долоні вкрита рудим волоссям, зна­чить, блондин або рудий.

Шульга поставив ще кілька запитань, проте фак­тично нічого істотного більше не витягнув з комір­ника.

— А номер? — запитав наостанку. — Номер ма­шини? У вас у документах записано — КИИ сімдесят шість вісімдесят вісім. Чи не видався вам номер під­робленим?

— Якщо б таке трапилося, — цілком резонно за­уважив Крих, — я б не випустив машину з території стан­ції без належної перевірки.

Не погодитись з цим Шульга не міг. Майор відпу­стив комірника й подзвонив до автоінспекції.

— Прошу з’ясувати, — попросив, — кому належить автомобіль РАФ, номерний знак КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім, і вжити заходів до його затримання. Звичайно, якщо вкрадений… І взагалі, чи не було вчора випадків крадіжок “рафиків” темно-зеленого чи захисного кольорів?

Шофер Засенко виявився довгим, худорлявим чоловіком із зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, яким він увесь час шморгав, і, мабуть, сором­лячись цього, часто виймав білу хусточку, але не ся­кався в неї, лише прикладав до носа й одразу знову ховав до кишені.

— Хочете дізнатися про Галату? — сам запитав у Козюренка, й полковник одразу збагнув, що Засенкові пальця в рот не клади.

— Звичайно. І з усіма подробицями.

Засенко знову шморгнув носом, обтерся хусточкою й почав розповідати:

— Їду я вчора на станцію. По контейнери. Після двох рейсів. Порожняком. Якраз обідня перерва, й пе­рекусити треба. У фабричній їдальні в цей час не про­б’єшся, надумав зупинитися на Каштановій. Шашлич­на там, і народу менше. Поставив машину, руки помив, заходжу. Взяв два шашлики й лимонаду, сів біля виходу, не можу довго розсиджуватися, коли контейнери стоять. На ходу, значить, перекушую. Тільки почав, тут їх і побачив. Галату тобто й того… Не бачив я його ніколи, коли б знав, що таке тра­питься, обов’язково б роздивився, а так, як остан­ній лопух… — Засенко вийняв хусточку, приклав її до носа, шморгнув, а полковник, скориставшись пау­зою, запитав:

— Ви не можете пригадати точний час, коли зайшли до шашличної?

— Можу. Було, значить, вісім на другу, я ще роз­рахував — двадцять хвилин на обід і півгодини до станції, о другій мусив бути там.

Козюренко кивнув, запрошуючи Засенка продов­жувати розповідь.

— Сиділи вони в кутку, у дальньому, через два столи. Дивлюсь, а той, що спиною до мене, під столом розливає. І не що-небудь, а коньяк. У дві склянки, значить, одразу по повній, щоб непомітно — там роз­пивати заборонено… Ну, а пляшку — під стіл, зі скля­нок — за одним духом…

— Галата побачив вас?

— Ще два столики між нами, і обидва зайняті. Та й не хотів я псувати їм настрій. Люди, значить, вирішили випити, втекли від цікавих очей, а я буду…

Козюренко насупився, і шофер одразу зрозумів його:

— Звичайно, в робочий час — негарно, та буває все в житті… Правда, мене здивувало, що той, ну, значить, який з Галатою обідав, сачконув. Галата всю склянку за одним духом, він же — сьорбнув і за бата­рею вилив. Я ще подумав: коньяк — і раптом за ба­тарею…

— Тобто ви зрозуміли, що той чоловік споює Галату. І не втрутились, не попередили свого товариша?

Засенко шморгнув носом і надовго уткнувся ним у хусточку.

— Так, — нарешті визнав. — Я сам картаю себе. Якби знаття!

— Якби знаття! — не витримав Козюренко. — А якби нічого не трапилось? Чи не ваш обов’язок — зупинити товариша, коли робить негарно?

— Значить, мій, — погодився Засенко, — але вже вибачайте, так сталося, тепер би…

Полковник безнадійно махнув рукою. Запитав: