Однак навряд чи таке співробітництво можна було вважати за рівноправне, оскільки, контролюючи спецслужби Української Держави, окупаційна влада не бажала брати на себе відповідних зобов'язань щодо української сторони. Більше того, виходячи із власних політичних міркувань, вона навмисно втручалася у поточну роботу гетьманських органів безпеки. Наприклад, це мало місце при проведенні операції проти антигетьманського заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Після ряду арештів та обшуків у розпорядженні Державної варти опинилися документи, які свідчили про підготовку широкого повстання проти П.Скоропадського й тісний контакт заколотників з головою радянської "мирної" делегації Х.Раковським. Виявилося, що німецькі спецслужби були поінформовані про підготовку перевороту, однак не повідомили про це українську владу. Після проведення названої операції радник німецького посольства Тіль в ультимативній формі вимагав звільнення заарештованих, повернення вилучених документів та відставки глави МВС України І.Кістяківського, за ініціативою якого і було проведено цю акцію. Виникла міністерська криза.

Якщо в австрійській зоні окупації українські спецслужби могли діяти більш-менш вільно, то в німецькій зоні військова окупаційна адміністрація чинила їм всілякі перепони. 11 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів був навіть змушений звернутися з телеграмою протесту щодо цих деструктивних дій окупаційної влади, однак демарш ніяких наслідків не мав [212] .

Дипломатичні резидентури Австрії та Німеччини регулярно надсилали змістовні доповіді про економічне й суспільно-політичне становище в Україні. Крім досить чисельних за штатом дипломатичних представництв, держави австро-німецького блоку запровадили в Україні мережу консульських установ: німецькі діяли у Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві, австрійські - в Києві та Одесі [213] . При цьому слід зауважити, що, наприклад, австрійські консульства вказівку підключитися до шпигунської діяльності отримали ще у 1882 році [214] .

Посол України у Відні В.Липинський повідомляв своїми каналами про наявність у Києві великої австро-угорської шпигунської групи, до якої входили австрійські піддані й громадяни України [215] . Однак навряд чи спеціальні органи Гетьманату в змозі були адекватно зреагувати на цю інформацію - гетьманська адміністрація не бажала загострювати відносини з Чотвірним блоком, оскільки, за висловом міністра закордонних справ України Д.Дорошенка, ці стосунки були "основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням нашого існування як держави" [216] .

На території України активно діяли і спеціальні служби країн Антанти і США. Українська Держава не могла розраховувати на прихильне ставлення цих країн, оскільки вважалася ними пронімецькою. Готуючись до збройного протиборства з радянською Росією, країни антибільшовицького блоку намагалися перетворити територію суверенної України на арену шпигунсько-диверсійної роботи. За свідченням англійського дипломата-розвідника Б.Локкарта, на американську резидентуру, очолювану торговим аташе Коломатіано, було покладено завдання організації широкомасштабної диверсійної діяльності на стратегічно важливих транспортних шляхах на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусі [217] . Для координації підривних дій використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д.Дженкінса, а також консульства Норвегії [218] .

Зрозуміло, що розвідників Антанти і США вельми цікавили й австро-німецькі війська в Україні. Велася відповідна робота і на суміжних з Українською Державою землях Галичини, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Як зазначалося у доповіді розвідувального відділу головнокомандування австро-угорської армії від 15 вересня 1918 р., підривна робота в Галичині з боку спецслужб Антанти перейшла від антиавстрійської пропаганди на стадію створення "таємних комітетів" антидержавної спрямованості [219] .

Серйозним чинником ускладнення оперативної ситуації був масовий антигетьманський селянський рух. Його посилення спричинялося непопулярними серед селянства державними актами Гетьманату. 18 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Української Держави видав розпорядження про повернення землі поміщикам. 27 травня вийшов закон про переважне право поміщиків на врожай. Приймаються закони про заходи боротьби "з розрухою сільського господарства", про державну монополію на хліб з правом його реквізування на першу вимогу. А 10 вересня публікується угода між П.Скоропадським і країнами австро-німецького блоку, за якою останні дістали право вивезти з України 75 млн. пудів хліба, 13 млн. пудів м'яса, 9 млн. пудів цукру тощо [220] .

Головними районами селянського повстанського руху стали Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, південь України. Нерідко селянські загони контролювали цілі регіони держави, вели запеклі бої з окупантами й урядовими військами. Здійснювалися численні диверсійні акти на залізницях, що призводили до частих катастроф військових ешелонів з жертвами серед австро-німецьких військовослужбовців [221] .

З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с.Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг [222] .

На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети [223] .