Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.За живе.Не заживе, вона стримана і осяянна.Місяць пливе.Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,нікому,в сірий цей час, у зимовий цей час,золотий…Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —без води, без гардин, без мети.
* * *
мій друже мій вечірній ти вже сивийа я все сам — ні звір ані той богі час уже збиратися на жниваа я отак нічого й не посіяві ми не вдвохбіжить їжак іде юнак сміється дівахитається в очах зеленогривий світмені так гіркогірко? дивне дивоу найлютіше літечко із літ
* * *
Ти втретє цього літа зацвітештакою квіткою — тендітною, п’янкою.Кімната втратить риси супокою,бо речі перейдуть у твій кортеж.Обернеш пил на срібло і кришталь,наділиш тіні здатністю до тліну.Одна із пелюсток розсуне стіни,ти — даль, і подолаєш іншу даль.В людей уже нема своїх святинь.Ти можеш стати першою, одначе,знай: біля тебе жоден не заплаче,і пам’ятай: два дні всього цвісти.
* * *
Смішних провінціаліві жести королівми достовірно гралиперед порожнім заломнапередодні зимаплодували кожномухто міг прийти сюдина вулицях порожніхжили криштальні псине залишали слідупрозорі і тривожніі зовсім не питали —це можна чи не можнає ще яскраві згарищанезатишних афішмій день чому ти хмаришся?ми грали та не гралисяі ролі залишилисявсе ті ж
1980
* * *
в отих вазонках росли канаркивазонки стояли на сходахпокинутого домуїх поливали водою з криниціза канарками полював чорний кіта може білий не бачу різниціі от одного разуколи ми досліджували нутрощівіолончелі(там було достобіса цікавих речей:кубик Рубіка книги і гільзи)так от саме того разучорний або білий кітзаплакавсмішно втираючисьбрудними лапкамиі одна з канарокта що росла у найкращому вазонкусказала:«віддайте мене йомухай заспокоїться»і так отой кіт поїв усіх канарокі дім тоді став уже з о в с і м покинутима за розламану віолончельнам добре всипалиа кіт невдовзі загинувневдало стрибнувши за горобцем
* * *
Вона, коли остатній промінь граком,викреслює свій вензель сміливіше.Вина будинку під червоним дахом,із білими фігурами у нішах.Тремтить вода — то пощези мовчать.Вона малює вензель на доріжці в саді опечатує сліди сухим цілунком, —так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,усе ж її зника.Фігури кичуть лють свою фігурну,безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,бо все ж вина, бо все ж червоний дах,бо все ж доріжка в сад,а не із саду. (« вина будинку нічна»)
* * *
чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверяхі щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропитугорлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекатиі хтось
* * *
відлюбив горовідлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червоназ білою корогвоюна вершиніз молодою скляноютруною в долині відлюбив долино відлюбив
* * *
поволі гасне книга колір книги назва книгипо тому ясне тло всю площу заливаєі пил падеі нерухомістьвідділяється від стін довколишніхвід водограїві від звичних слів відділяєтьсявії довгі приспущеніслова невиправніводограї будівлі назавждивіддаляються від нерухомостірозтріпують волосся закурюютьпочувають себе невимушено —що за краєвид!усі ознаки попелу (« спалення книги»)
