Мисливці на снігу. Вірші і поеми
вернуться

Москалець Костянтин
Шрифт:

1979

* * *

сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим і кому ми пробачимо щ'o світанковими назвами? — тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне (срібне-срібне поле)

1979

* * *

якби ти була моїм голосом і всім що він може назвати якби ти була очима моїми і всім що вони побачать якби ти була всім що може бути і може не бути — голос мій називав би тільки твоє ім'eно очі б тебе лише бачили а буття стало б мені за спільника з яким можна довго сидіти розмовляючи про що завгодно а можна просто довго мовчати — хоч і всю ніч і весь ранок і все життя якби ти була моїм голосом та очима якби ти була

1979

Побожний чай

Крихта золота злагідна кинута до вишнево-летючої пащі розтає неслухняно і м'яко і зелена зоря витікає із рани беззвучної бракне струни і страшно труни

1980

* * *

сонце поволі сідає за школою ти розгубив по дорозі слова хочеш мови вкраїнської нової а стара ще жива це так якби мама твоя виходила і на порозі зустріла ще одну молоду саму себе і як тоді ти пояснив би кожній з них кого тобі більше сьогодні треба чому ти кликав і вона прийшла оця друга легка й усміхнена і куди піде перша стара й сумна Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе твою наругу і гнів не заслужив я мерзенний порох зламана квітка просто гній

1981

Ренесанс (поема)

«…треба лиш повернути те, що втрачено.

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот, «Іст Коукер»
1
І чим далі міцніє затятість, тим ти нижче вклоняєшся лікарю, єдиному, хто не може тебе втішити, єдиному, хто не потребує втішати. Все частіше виходиш на вулиці, безладно наклеєні на планету. Все частіше знаходиш монети, карбовані в п’ятому році, вночі. Люди вже не бояться тебе. І неврожаю вже не бояться. Все частіше разом із ними радієш грації танцюристів, усмішкам повій. Я їхній, лікарю. Хто мій позивач? Хто, як не цей перехожий, мій довільний заручник? І в чому не винен я?
2
Липи замислюють бджіл. Липи — мені повернуто, бджоли — мені. І дарма, що немає гостинців нашим — не те, що циганським — дітям, адже лиш Марія з пучечком безсмертників віншувала мене з народинами завше, замислено витираючи пилюку на старій радіолі. — Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти вигадав місто і липи, і бджіл. Ти вигадав Бога, мов нетлю, що рветься щоночі до хати, щодня — із неї.
3
— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, — каже лікар. Татарське зілля, здивлене й зажурене. Продовжуй потайки мережить собі пута під синім небом, між трьох стін. Тобі не буде лиха, бо ти хворий, ти хворий на недолю, — прости. Хіба це важко — поміняти в вазі воду, чи уночі в кімнату нетлі напустить?
4
Ти заламуєш руки і так боляче просишся, піднімаєш останні знамена плачу. Апельсини на брук — і поко… ой, покотяться серед білої вулиці — і дітей — і дощу. Де я? Мають натомлені птиці під високими зорями, над широкими площами. Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, — ти непроханий тут і непрощений.
5
У театрі, Галинко, ми не зможем бути самотніми. Ти ж бо знала. Щебече в руці картонний квиток для проїзду в загальних вагонах поїздів пасажирських, що поїдуть сьогодні в моє місто. Слава Богу, що я не побачу тебе мертвою. Слава Богу, що я не побачу тебе. Лиш не сердься. У виставі, Галинко, глядачам заборонено участь брати, плювати на підлогу і лузати насіння. Та знаходяться певні ексцентрики, що собі дозволяють усе це, і, звісно, зазнають справедливої кари з боку адміністрації — штраф або смерть.