Шрифт:
Вальс
* * *
Галинці
Гнізда радості
* * *
* * *
Надійці Дроган
Вісім тьмяних сонетів
I. Реставрація зими
З руїн зими дими дбайливо виростають, погойдуючись, зустрічаються одне з одним, погоджуються: «Так-так, мандрагора, так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла, і трохи гліциній легеньких на цеглу стару, на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини, а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її». Зупиняє машину водій серед темного лісу, руки прозорі йому не здригнуться, доторкнуті димом нічного віддиху сивіл. Іншу машину інший водій серед темного міста спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, — а вранці вже нова зима і гліцинії нові. II. Nevermore
Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців, мапи і мзду, в одному сувої загорнені, лиш обітницю, дану колись королівні малим горбанем з поржавілим дзвіночком, — лиш злиденну її не торкається тлін, і в колчан повертаються хвилі його, сакраменту позбавлені першого, другого, злотого, срібного, потай вдоволені цим. …Швидше вежі обернуться на вигнанців, радше мзда порідниться із картами, яже вість принесуть королю вістуни: «О, Жаданий, труну струхлявілу принесло нині море до берега Твого — лиш кістки та волосся злочинців знайшли там». III. Євхаристія
Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста, закутавшись у блиск і пил, у пошарпані плащаниці з чужого плеча, грудку землі взявши, грудку землі. Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями, сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу, ретельно витираючи за собою тіні сутулі, ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема. По дорозі тій, трудній і невечірній, зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент; хто повторить Вовчиці виття, змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями, як один по одному заходять відважні квіти до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я? IV. Відвідини
Князю, мовчи, дослухайся таємного руху темних сонетів, байдужих до гніву твого, до багатства твого, у ченців одчахнутого, тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі. Князю, мовчи, не хапайся за меч, не волай, закликаючи варту, — не встане вона, сон міцний, і святого хреста не торкайся рукою тремтячою — нешляхетна вона, ця рука, не твоя, не твоя. Князю, мовчи і не зводь пережаханий зір з свого двору, де стоять екіпажі гостей невідомих, струнких, — ти однак не впізнаєш обличчя у масках червоних, а рука твоя — це вона — більше потрібна Йому, іншому князеві, завше на чорно убраному… Все закінчилося, маєш ось вату, бинти.