Шрифт:
V. О, зроби мені очі
В потрійних небесах денний Париж кочує, так — високо, так — поруч, так — внизу. Сліпе дівчисько смутні кроки чує до веретена в трикутній груді. В подвійних небесах нічний Париж — як дивний знак на лицях у сліпої, його проставить рук чужих стрімке тепло; ти спи в незнаному донині супокої, а вранці на рум'яний сніг поглянеш — чужі сліди засвідчать сотворенність того, що бачиш ти. Біл'uзна, хмари, художник у худесенькім вікні на тебе дивиться — струнку і сірооку, з серцями в незакінченій груді. VI. Апокаліпсис
Потай зривається листя — канони велять, — кривди у тому не бачить, ні свята; ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте, ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон. Дай мені шибку, туманна і зимна князівно, наймані гратимуть гірше, хай грають свої, хай у кімнаті знайдеться остання пташина — я попрощаюся з нею. Вона полетить. Ви голосніше, білі священики, ви голосніше, юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця в пальцях князівни ніжнішає вищістю слів, із якими туманна та зимна до мене іде: «Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне, знову Ірейко святий у копиці складе». VII. Фуга бароко
Взяти в ліву долоню юних сліз бароко, взяти в праву долоню тендітну дівчину, взяти в стиглу долоню дрібних доріг, взяти в смарагдову долоню друга-бога. Взяти в бідну долоню темних руж бароко, взяти в багату долоню світлих ножів, взяти в сьому долоню злотих криниць, взяти в чисту долоню мертвих міст бароко, Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко, взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко, взяти в святу долоню ранню пташку бароко, Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто, криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, — випустити їх на спраглу, зайву волю. VIII. Кохання
Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто, забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» — і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні, долоні важкі від дарів тих сумлінних. Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом, відьма убралася — чисто твоя цьоця Марта… На партах вирізуєш хрест і троянду — під дзвони, під відьми денної постать тонку. Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення, з кожної парти стирає твої мальовидла, пронизує пломінь вузенький свічковий срібним ножем та пророслим зерном, що насипали зорі із сакв полотняних, яких і тобі вже ніколи не відректися. * * *
Думи
І
Тоді мене назвуть ім’ям постійним, коли я народжуся і мій крик долине до воріт, де королі за ними на збавлення чекають, у нескошеній траві з мірошниками граючи — то в шахи, то в інші більш а менш шляхетні ігри. Нехай тоді один із королів зведеться, і перекине чашку з чаю догори дном, і, давлячись фонетикою давніх іудеїв, усе ж прокаже, дивлячись на рів, забитий головами непокірних гіацинтів, прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши, аби увагу королівську привернути, хоч і так усі вже перекинули чашки. І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в: «Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках, щедро всипана м'yкою (і низенький уклін в бік насуплених мірошників), любі браття, збиратися час, приготуйте дари». І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в: «У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме, бо дорога коротка». і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в, до настрашених слуг повертаючи світле обличчя: «Відкривайте ворота!» Це ворота скриплять? Це у труби трублять? Королі на колінах вітають віз сіна, на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я збавити, збавити, збавити королів… Цвіркуни приїхали разом зі мною, повен місяць їх тримаю у срібних руках, і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю, і несуть паляницю — нічим Говерлу, і нарешті — імено моє, загорнуте у вишитий матір’ю крик; поспішаю його розгорнути, а королі спритно ловлять цвіркунів, амінь. II
Слово «мир» — як вітряк, що його Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно, зате до останку щиро: так уперше кохають, так матір ховають уперше, так тіням відрубують руки, коли помічають, що тіні ті схильні до зла; та ось зло закінчується, майорять прапори над хатиною кожною, над буком і пальмою, Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса, хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня, коня новочудового, як фіат, як лавровий листок. «Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» — питає святково прибраний маклер, бо маклери не зникають разом із злом, бо не зло породження маклерів; отож: чи достатньо? Ваш спис мозолями вкритий, ваш кінь — з копитами збитими, слуга ваш схуд, беріть, доки дають. «Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна, посадженого на обрії мертвими обрами. Ми не обираємо вітряків, ми обираємо коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде не закінчується, тому треба його боронити до останку, а тридцять срібних завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот. Словом «мир» не користуються, його або мають, або ні в серці, в умі, як нового коня, як лавровий листок, як лист від матері з того світу: «доброго дня синку мій кіхоте турбуюся твоїм здоров’ям будь чемний бережи себе і росінанта ми дуже скучаємо за тобою і все чекаємо що ти нарешті повернешся коло нас усе добре не цілуємо бо ми мертві». III
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах, барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають, мов безстрашні метелики, примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце». А більше нічого не виросло, так уже повелося, що колір і запах не розвиваються, лише вбираються, лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію, палаци солоні, лахміття. Майорить миготливе лахміття на жестах, які до палацу летять, обкручуються круг колон, — і ось уже ввесь палац у лахмітті, і ось уже з'aмок увесь у дранті, бо немає для руб’я гарніших лакомин, аніж світла споруда полум’я з духмяною акацією на вежі, з курантами кольору сльози, бо час — то не більше, ніж плач, схлип у темряві, де ніколи не було жестів. Ось ти і виріс, палаце, ось ти вже і в лахміття убрався, і східці вже маєш, як кожен путящий палац, і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися, довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків, бо тут уже інший час, бо інакший тут плач, бо тут лякаються диких голубів, — удавано, — бо тут на обдертих, палаючих стінах написи тих, що бували раніше, і на кожному кроці їхні сліди, — тому тут так незатишно і нестрашно, хоча внизу сади і дим — це ми торішнє листя палимо, тому що на терасі під ногами бите скло і бита цегла, битий плющ і вдрузки потрощені крики усіх палацових птахів. Ти перечитуєш, цвіте акація, киваєш головою, сльоза біжить, — прикладаєш її, як печать, до поштової скриньки плентаєшся.