Ось він підвівся і витер з чола піт, потім відступив на кілька кроків і критично оглянув свою роботу. Лев насторожився і звівся на ноги. Оце то був лев! Просто-таки велетень!

У бінокль я все чудово бачив, але допомогти нічим не міг.

Нарешті художник теж помітив лева. Він здригнувся й інстинктивно рвонув лівою рукою до себе зонта, ніби хотів захиститися ним. Потім випрямився, все ще тримаючи зонта в руці, і застиг на місці, мов загіпнотизований, не зводячи погляду з лева. А хижак повільно наближався, припадаючи до землі, ніби збираючись ось-ось плигнути на свою жертву.

І він таки плигнув. Із страшним ревом велика жовта кішка, мов блискавка, метнулась до художника. Той мимоволі відскочив назад, проте не випустив зонта. Не встиг лев опинитися на землі, як у зонті з тріском лопнуло сталеве вістря. Верхня частина зонта з розгону вдарила лева по голові і повисла на гриві. Тоненька, але міцна пружина від ручки так заплуталась у довгій гриві лева, що він не міг звільнитися від зонта. Переляканий цар звірів почав божевільно кружляти на одному місці. Тим часом художник схопив рушницю і, тримаючи її напоготові, став біля негрів, які лиш тепер прокинулись. І раптом лев, як несамовитий, з зонтом на шиї, кинувся навтіки. За хвилину він уже зник з очей.

Коли я з своїми супутниками підійшов до художника, він одкинув рушницю і засміявся так, як людина, що повернулася з того світу, як людина, що народилася вдруге. Я теж сміявся разом з ним. А коли я розповів про нашу невдачу з медом, ми зареготали ще дужче. Десятеро негрів сміялися разом з нами.

А як же леви на скелі? Ми глянули в тому напрямку — від них не лишилося й сліду. Коли б не намальована картина, можна було б подумати, що це сон.

Ми заблукали. Нам уже давно час би бути в Абеше. Ми трималися караванного шляху, прокладеного ще 1873 року німецьким дослідником Густавом Нахтігалем через Дар-Сауд, на схід від озера Чад — величезного заболоченого озера в центрі материка. Я і мій чорний провідник збилися з дороги. Уже два дні ми жили тільки цукровою тростиною, бо не могли більше дістати нічого їстівного. Яро, юнак з племені хауса, не занепадав духом і з ранку до вечора не стуляв рота. Він ходив добувати їжу, приносив цукрову тростину, а іноді й токоло-токоло (африканський перець) чи навіть кілька яєць цесарки. Я проклинав цю затримку, тому що ми були в країні, де грабунки — звичайне явище.

— Батурі (біла людино), — сказав мій провідник на третій день наших блукань, — якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.

– І ти аж тепер кажеш мені про це? — розсердився я. — Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.

— Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці кладе на сонце просяну солому, на якій ми спимо, то майже завжди знаходить у ній гадюку.

— Ти справді дуже турбуєшся про мене, Яро, — відповів я. — Але з печенею, любий мій, нічого не вийде. Краще побережи сірники.

Однак Яро не міг забути про смажених змій. Мені теж цукрова тростина вже остогидла, до того ж я знав, що в цій місцевості тубільці їдять удавів. Кінець кінцем я попросив Яро роздобути на кілька днів м'яса.

Мешканці степу завжди мають при собі ніж або кинджал. У Яро до лівої руки теж був прив'язаний великий ніж. І ось він вирушив на лови, а я залишився сам у печері, де ми перед цим ночували. Вона була невисока: я ледве міг випростатися на весь зріст. Я не з лякливих, але від думки про неприємних сусідів — отруйних змій — мені стало трохи моторошно. Як би тепер знадобилася похідна аптечка з сироваткою проти зміїних укусів!

Думаючи про це, я зненацька помітив щось темне; воно повзло в мій бік, втупивши в мене заленкуваті очі, що світилися фосфоричним світлом. Кажуть, що змії гіпнотизують свою жертву поглядом. Мабуть, тут є деяка правда. Особливо страшно стає від зловісного блиску зміїних очей у темряві. Очевидно, є люди й тварини, які не в змозі ворухнутися під цим поглядом. Але мене життя серед дикої природи навчило блискавично реагувати на небезпеку. Я кинувся до гадюки і щосили придавив ногою до землі її маленьку голову з роздвоєним язиком і отруйними зубами, від укусу яких людина вмить втрачає свідомість.

Однієї такої пригоди з мене було досить. Я вже хотів піти по ліхтаря, щоб його світло лякало біля входу в печеру непроханих гостей, як зненацька поблизу щось зашаруділо. Невже знову гадюка? Я принишк, напружено прислухаючись. Шерех наближався. Ні, це не змія! Але що ж тоді? Це й не людина. Може, звір? Ні, його б відігнав мій запах. Я обережно виглянув з печери. Що це? Мені стало страшно. Леопард? Плямиста шерсть, як у степового леопарда. Але я міг і не розглядіти. Леопард — нічний звір. Я подався вперед. Голова й обриси тіла знайомі. Це ж гепард! На відміну від свого родича леопарда, найкровожерливішого з усіх нічних розбійників, гепард часто блукає поблизу людської оселі, і його легко приручити. Ми дивилися один на одного. Звір не рухався. Я міг досхочу милуватися його мускулястим сильним тілом: задні ноги в нього значно вищі від передніх, тому здається, ніби він завжди готовий до стрибка.