Том, другий сагіб коло столу, підвів брови й знов їх опустив; це був маленький англієць з довгастим, невимовно смутним лицем і заспаними очицями:

— Звідки я це, в біса, можу знати, професоре?

Професор і Магараджа в одній особі засміявся й мовив, що Том Гопкінс справді не може цього знати, бо ніколи не вчив жодного магараджі. Хоча пуття з тієї науки не було ніякого, бо магараджа той був король усіх віслюків, хе-хе…

— Перепрошую ласкаво, леді й містер Шардас. Може, я мимоволі образив ваші патріотичні почуття?..

Але пані Індіра сміялася, пан Шардас теж, а Бандала й Тікірі лягали спати цілком задоволені. Наперекір усім сподіванням «магараджа» їм майже сподобався. Навіть настільки, що їм і на гадку вже не спадало тікати. Коли б усі білі сагіби були такі!

Ану, якби полічити, зі скількома білими вони вже знайомі? Вийшло таке мале число, що й Тікірі подужав виразити його вельми просто, хоч досі ще користувався своєю семеричною системою.

— Не знаю, як би це сказати, — озвався Бандала, поміркувавши. — Просто мені здається, що ми помилились і водночас не помилилися. Тобто ти помилявся, а я мав правду. Я ж завжди твердив, що в англійців тобі добре, звісно, лиш коли їх слухаєшся й не суперечиш їм. А ти якраз тільки це й чинив. Чого було перечити паничеві… себто Жожо? Навіщо ти глузував з нього, що він утік за море зі страху перед війною?

— А хіба це неправда?

— Ні. Він взагалі тоді не розумів, що таке війна, був надто малий і дурний. І тоді, коли намагався посунути кобрі палицею окуляри, був малий і дурний.

— Коли так, то чом він нами хотів керувати? Як дурний, то не має права нами керувати.

— Я сказав, що він був дурний, коли був малий, — підкреслив Бандала, — але я не сказав, що він дурний тепер. А ти йому перечив і тим викликав його гнів. З того й почалося всеньке лихо.

— Чом же ти тоді не відшмагав мене? — огризнувся Тікірі. І, не дочекавшись відповіді, сказав: — Втім, я не знаю, про яке лихо ти кажеш. Я ні за чим не жалкую, мені наша мандрівка цілком до вподоби. І та машина мені подобалась, і та плантація мені подобалась, і ті джунглі мені подобались…

— І той голод тобі подобався?

— Авжеж! Бо я переміг його. Взагалі вчора й сьогодні я одержав стільки славетних перемог, що починаю побоюватися, чи зостанеться мені щось на майбутнє. Щось, чого я ще не переміг.

— Не забувай про слонів, — насмішкувато завважив Бандала.

Але Тікірі сприйняв це всерйоз.

— О слони! — вигукнув у пітьму. — О мої, казкові, страхітливі! Шкода, що не знаю чар, які б вас усіх прикликали, геть усіх з цілого острова! Відтак я всіх вас переміг би й став би королем слонів, і оздобив би вас самоцвітами, і вирушив би до бою…

— Проти чого?

— Ну, щось би вже найшов, — одказав Тікірі, мамраючи в темряві. Слова про самоцвіти нагадали йому, що один він уже має, хотів переконатися, чи не загубив камінчика. Намацав його й, задоволений, почав розмірковувати, що прокрутить у самоцвіті дірку, засилить мотузочок і повісить своєму першому слонові на лоба. Він знав, що це робиться: бачив на старому кольоровому малюнку (єдиній прикрасі їхньої хатини). Але як той самоцвіт слонові на лобі краще прикріпити, куди тягти мотузочку і де її зав'язати? Може, це трималося б, якби обмотати мотузочку слонові довкола вух? Тільки ж от слони полюбляють ворушити вухами, обмахуються ними, і мотузочка може сковзнути. Або ж вона лоскотала б слона, і він, мабуть, лютував би. І не мабуть, а напевно — якби йому, Тікірі, безперестанку щось свербіло за вухом, він би теж лютував…

Перш ніж вирішив цю проблему, заснув. Бандала теж спав уже.

Дводенні блукання виснажили їх, і то була перша ніч од повернення Жожо, коли вони лягали спокійно, не тривожачись про майбутнє.

Хлопці знайшли нову домівку.

Перші дні в таборі стали для хлопців безперервним ланцюгом дивовижних відкриттів і пригод.

Щоранку, розплющуючи очі, бачили хлопці, як пробивається крізь рідкі бамбукові стіни їхньої теперішньої хатини присмерк — зовсім інший присмерк, ніж той, до якого вони звикли вдома. Там далеко, біля океану, в Калуеламагатарі, день зачинався голубуватим, ніби перламутровим сяйвом і шелестом пальмових крон, що хиталися на вітрі, — звук той здавався б страшним, якби його не супроводив спів птаства. І хоча тут теж співали птахи, але світанок був зеленавий і зовсім не чулося в ньому тріску перистого листя у верховітті пальм, з тієї простої причини, що вітру не було й ніде не росло жодної кокосової пальми.

Але тут бракувало ще багато такого, до чого хлопці вдома на узбережжі звикли так, що вважали так само природним, як біг сонця по небу, словом, чимось, що є скрізь на світі, і, отже, з чим ти зустрінешся, хоч би де опинився. Приміром, ритмічний гуркіт прибою…

Іще тиждень тому вони на превелику силу могли б собі уявити, що є десь таке місце, де не чутно того вічного пульсу океану. Правда, уже кілька разів за своє коротке життя вони діставалися вглиб острова, куди голос хвиль не долинав. Але завжди (крім отієї ночівлі в кроні хлібного дерева) хлопці ввечері вертали додому, де на них чекав океан і зустрічав їх, як давніх приятелів. Так у них поволі зміцніло переконання, що океан тут має бути, що він співучасник життя всіх людей, що інакше просто неможливо. Це схоже на те, як іноді — дуже рідко — ховається сонце за хмари. Тоді світ різко міняється, сірішає, втрача багато своєї краси, однак нікому не спада на думку, що це може тривати довго; варто почекати — і сонце незабаром визирне знову так само певно, як після ночі приходить день.

А тут один за одним минали дні й ночі, а прибій мовчав… Чи краще сказати, тут не було океану й не гуркав прибій, а дні й ночі все-таки минали, ніби нічого не сталося. Це для Бандали й Тікірі було знаменне й вражаюче відкриття: рідне узбережжя, що його вони довгий час уважали центром світу чи взагалі єдиним можливим світом, нараз ізібгалося до однієї з багатьох частин світу, котра, можливо, навіть не найважливіша… Справді, прикро. І Тікірі вважав це мало не за кривду, хоч саме він так довго й так спрагло мріяв про слонів, які живуть у джунглях у середині острова.