Сивоголовий медичний експерт, що схилився був над трупом, випрямився.

— Рану зроблено ножем у ділянці сонної артерії… Смерть у цьому випадку настає миттю. На скроні — слід від удару об тупий предмет. Судячи з положення тіла, убитий під час падіння вдарився головою об ріг столу.

Майор Людов, не поспішаючи, оглядав кімнату.

Від її обстановки віяло дивним поєднанням кокетливої жіночності, обивательського затишку з слідами безладдя й смерті.

Це була досить велика кімната з низькою, вкритою де-не-де плямами вологості стелею.

На стінах, лисніючих блакитною потрісканою фарбою, висіли килимки, строкаті тарілочки, віяла карточок.

Широке нікельоване ліжко, поряд із завішеним вікном, рожевіло атласною стьобаною ковдрою… Здималася білосніжна гірка подушок.

Між вікном і ліжком висіло велике прямокутне дзеркало у темночервоній, лакованій рамі.

На столі поблискувала в електричному світлі непочата пляшка портвейну, поряд напіввідкрита банка консервів.

З одного боку столу край скатертини був відігнутий, біліли аркуші протоколу, який складав співробітник міліції.

На підлозі, біля столу, під пікейним покривалом, очевидно знятим з постелі, проступали нерухомі обриси тіла.

— Так, — сказав співробітник міліції, відриваючись од протоколу, — важко скласти словесний портрет потерпілого. Обличчя нібито навіть приємне, а не запам'ятовується зовсім Ніс звичайний, вуха в нормі, колір очей невиразний…

Людов обережно взяв зі столу, розглядав на світло плоску ампулу, повну прозорої речовини. Вона була зашита в лацкані піджака вбитого.

Всі, хто був у кімнаті, знали — таємним агентам іноземних розвідок, які переходять кордон, суворо наказують — в разі арешту розгризати ампулу з отрутою, що діє миттю. Але смерть незнайомця настала не від отрути…

— А куди подівся пістолет? У кого є це — повинна бути й зброя, — сказав Валентин Георгійович Людов.

Співробітник міліції дописував протокол.

— Зброя, здається, була… На підкладці внутрішньої кишені піджака є потертість і жирні плями. Це, я думаю, від пістолета, товаришу майор.

— А це що?

Людов кивнув на зім'ятий, забруднений бланк, що лежав поряд з протоколом серед речових доказів.

— Рахунок домоуправління за квартиру. Знайдено на підлозі, біля дверей, з грязьовим слідом підошви на ньому.

— Товаришу Савельєв, — сказав Людов… — Цей рахунок і пил з черевиків убитого здайте в лабораторію на експертизу.

Він глянув на співробітника міліції.

— Відбитки пальців з ручки ножа ви, звичайно, вже зняли?

— Зняті, як належить, товаришу майор. У кабінет дактилоскопії ви їх здасте?

Людов кивнув. Співробітник міліції підвівся, хруснув пальцями, підсунув Людову аркуші протоколу уступаючи місце.

Людов сів за стіл, пробіг очима дрібно списані сторінки. Співробітник міліції схилився над його плечем.

— Ось записано в протоколі про рахунок… Його сюди двірничка сьогодні ввечері принесла. Години дві тому.

— Значить, годині о сьомій… Кому вона рахунок вручила?

— Нікому було вручати. Постукала, ніхто не відчинив. Вона рахунок під двері просунула, в щілинку.

Співробітник міліції взяв із столу фотоапарат, закрив футляр, клацнув застібкою.

— Ну, товаришу майор, як наказано, передаю справу. Через те що пахне політикою — вам і книги в руки. А у мене в іншому кіпці міста ще крадіжка із зломом.

Він усміхнувся трохи винувато.

— Справа мутна, треба прямо сказати. І, мабуть, проґавив я тут дещо… Даремно не затримав цього матроса.

Людов зняв, почав старанно протирати окуляри. На білому кітелі між сутулими плечима і грудьми майора лягли глибокі складки.

— Ви маєте на увазі Жукова?

— Так, цього матроса.

— В його показаннях, судячи з протоколу, є тільки одне сумнівне місце. Він свідчить, що, коли виявив убивство, кімната була замкнена. А двері виявились відчиненими.

Людов підійшов до вікна, дивився на трохи відсунуту скраю завіску, що відкривала вузьку смужку шибки.

— Жуков свідчить, що крізь цей просвіт побачив знадвору тіло?