— Скільки їх є? — знетерпелививсь Осмогруд.

Живко збрижив чоло На таке запитання не сплоха відповісти. Великий князь нарешті попустив:

— Питаю — на око скільки їх?

— На око? Виділи смо сім корогов темних. Мабути, тисяч із сімдесять.

Осмогруд махнув Живкові, щоб ішов, а сам замисливсь. Одну тьму він виставив поперед себе, шість мав під своєї корогвою. А де ж оті три, що їх повів Стоїл Любичич? Ні від Стоїла, ні від отця його вістей і досі не було, вислідники теж нічого не сказали про Стоїла, й іти далі не було змислу.

Поподумавши сей день і наступну ніч, уранці Великий князь гукнув головного волфа Вербана й повелів йому дізнатися волю Юра Побідника. Вербан спалив на вогнищі дволітню телицю, й спечену в її серці кров показав невтіху:

— Рече Юр Побідник стояти? — запитав Осмогруд, і чільний жрець кивнув запнутою головою:

— Так показує жертва…

Він і досі з острахом поглядав на Великого князя й не наважувався казати відверто: так або ні.

Осмогруд засів у своїй полотці з наміром дочекатися від кумира ліпшого знаку чи бодай почути щось про князя Любицю Пугачича або його сина. Та ні вістей, ні ліпших знаків не було, й у кінці квітного місяця він послав за Дунай ту саму сотню вислідників. Сімдесят тисяч Воїжирової раті супротиву сімдесяти — його власних… Хто зможе? Юр Побідник чи їхній Тур? Про міжню вдачу тамтих він начувся ще змалку, та не се хвилювало зараз Осмогруда. Хвилювало невідоме: де ті три тьми Стоїла Любичича? Й де сам Любиця Пугачич?

За товстими стінами великокняжої полотки притамовано гомонів багатотисячний табір, але всередині було тихо й прохолодно. Роб-огнищанин допіру підіклав у вогонь дубових рубанців, і полум'я силкувалось облизати їх пекучими язиками. Та дубці не піддавалися, й Осмогрудові раптом похололо на душі. Невже се він завинив перед теплим духом свого вогнища, перед домашнім Цуром, і Цур тепер одворотився від нього?

Юний володар квапливо зняв із полиці над вогнищем глечик і линув у полум'я священної олії. Вогонь засичав і став поволі чорніти. Осмогруда повив ще дужчий ляк, і він вигукнув у двері:

— Лиско!

Старий, ще вітчий вогнищанин, мов тут уродився, й князь безпорадно вказав йому на згасаюче полум'я. Лиско вибіг, уніс трісочок і торішнього сіна й заходився коло вогню, та в сей час увійшов чільник вислідної сотні Живко й зблиснув проти дверей голеним тім'ям. Оселедець коси йому змок і прилип до щоки, й Осмогруд забув за свої дотеперішні страхи:

— Що стало? Що-с вислідив?

— Стоїла, Великий княже, — прохрипів Живко, мнучи шапку. — Стоїл… ускочив.

— К-куди?

Від несподіванки Осмогруд аж затнувся.

— До Воїжира турицького…

Того ж дня нарешті прибився й сіверський князь Любиця Пугачич. Він так і не знайшов свого сина й тепер був геть приголомшений звісткою. Сімдесят Воїжирових тисяч та тридесять тисяч під корогвою Стоїла — супротиву їхнім сімдесятьом…

А Великий князь Осмогруд ще й злостиво нагадав:

— І всі ладді греків афінських.

Рудовусий северин спідлоба глянув на Осмогруда:

— Повелиш закувати мене в колодки?

Великий князь витримав його погляд:

— Ні. Але сина твого закую, коли здобуду. Йди.

Любиця згорбився й вийшов, а вранці його не стало. Осмогруд ошалів:

— Де він є?

Та ніхто не знав. Лише згодом хтось повідав, що сіверський князь Любиця взяв пару коней і двох робів і нишком перейшов на той бік річки.

— Мав би закути його, — сказав Осмогрудові Дорогомир, але Осмогруд лише сумно зітхнув:

— Отець ніколи чада свого не видасть. Так я речу? — звернувся він до малого воєводи. Слободан теж зітхнув, нічого не мовивши. — Дивно ми слухати твої річі, — сказав по довгій хвилі Осмогруд. — Супротиву коханого друга намовляєш…

Велій болярин Дорогомир нахмарився:

— Коли друг ускакує до ворога твого, то ворог і є друг йому.

Се була правда, й Осмогруд знову подумав, який він ще зелений і як мало знає людей.

Але по двох днях той настрій випарувався, й Осмогруд зайнявся ще більшим шалом супроти Стоїла.

— Вийму й із-за Дунаю, й з-відусюду вийму! Й посаджу в колоддя, й возити-йму як того звіра хижого. Я-м Великий князь, і моє слово зверху буде!

Вранці Осмогрудова рать усією потугою витяглася далі на полудень. Але в серці Великого князя не було супокою. За що ж він ратиться? За вкраїну вітчу? Волів би думати, що се так і є, та щось мовби пропікало його зсередини, й перед очима виринав образ кароокої русинки, яку силоміць умикнув молодий Любичич.

Так і не давши ради своїм думкам, Осмогруд ішов і йшов на полудень, а коли до Дунаю лишалося менш як два денних поприща, несподівано прибув Любиця. Він увійшов до великокняжої полотки й став коло порога. Був обдертий і схудлий, підборіддя йому геть заросло рудою щетиною, очі ж дивилися з глибоких западин, червлені й стомлені. Слободан перший устав йому назустріч, і Любиця якось негнучко вклонився Великому князеві й так само негнучкими здавалися його слова:

— Мій син Стоїл…

Осмогруд не витримав: